Redaktor:Bazinga.ml/pieskovisko

Pieskovisko 2 · Pieskovisko 3 · Pieskovisko 4 · Pieskovisko 5 · Pieskovisko 6 · Pieskovisko 7

Viktor Dobriansky (jún 2025)

Viktor Ivanovič Dobrjanský (, *30. března 1816, Rudlov – 12. června 1860, Prešov) byl řeckokatolický kněz, rusínský národní buditel, pedagog, člen rusínské delegace ve Vídni v roce 1849 a starší bratr známějšího buditele Adolfa Dobrjanského. Viktor společně s bratrem Adolfem byli rusínofilové a hlavní političtí buditelé během rusínského národního obrození. I když bratr Adolf ke konci svého života podpořil rusofilské názory jako většina rusínských buditelů, Viktor zůstal věrný svým rusínofilským názorům. Po zrušení Užhorodského okruhu a konformistických názorů rusínských buditelů během bachova absolutismu psychicky onemocněl a pokusil se o sebevraždu, tři měsíce po pokusu o sebevraždu zemřel.

Život

Viktor se narodil jako prvorozený syn v rodině řeckokatolického kněze v obci Rudlov ve Vranovském okresu v Zemplínské župě. Jeho matka Šarlota Szepesházyová pocházela z rodiny německých přistehovalců a tak Viktor bral rusínský a německý jazyk jako za svůj rodný. Studoval gymnázium v Levoči a absolvoval filozofická a teologická studia ve Vídni. Od roku 1847 pracoval jako tajemník v Prešovské řeckokatolické eparchii a mezi lety 1848-1849 se stal kanovníkem v eparchii.

Udržoval těsné styky s buditeli ze slovenského národního obrození, zejména Jonášem Záborským a Bohuslavem Nosákem. Během rusínského národního obrození společně se svým bratrem Adolfem založil rusínský národní program. Během obrození zachovával loajalitu uherské revoluční vládě a bránil křivé obvinění rusínů za podporování Panslavismu a Ruské intervence v Uhrách, sám Viktor v maďarském deníku Budapesti Hiradó řekl: „Nám je milejší maďarská svoboda než ruské samoděržaví a mírnější podnebí uher než sibiřské zimy.“ I přes loajalitu Viktora k uherské revoluční vládě byl zařazen do uherské opozice. V říjnu 1949 byl členem rusínské delegace ve Vídni, jež odevzdala císaři Fratišku Josefovi I. memorandum. Viktor se zastal rusínů a mluvil o oddanosti rusínského národa vůči Habsburské monarchii. Císař uznal věrnost ruskému národu (rusínskému). Vznikl Užhorodský okruh a Viktor byl jmenován hlavním školním kurátorem. Usiloval o vyučování rusínštiny a dostal povolení pro zřízení Rusínského gymnázia v Užhorodu. Koncem března 1850 byl jmenován vyšším školním inspektorem v Košicích a také vyučoval rusínský jazyk na gymnáziích v Košicích.

Po nastolení bachova absolutismu společně s konformistickými názory rusínských buditelů psychicky onemocněl, pokusil se o sebevraždu v březnu 1860 a po třech mesících zemřel. Viktor je pochován v Prešovském chrámu svatého Jana Křtitele nedaleko Alexandera Duchnoviče.

Zdroje

• Magocsi, Paul Robert. Chrbtom k horam. Dejiny Karpatskej Rusi a karpatských Rusínov. UNIVERSUM. Prešov, 2016. ISBN 978-80-89046-97-3. Сс. 154–159. сл.
• Добрянський Віктор. //Алмашій, Михайло. Русинська педагогічна енциклопедія. Ужгород, 2005. ISBN 966-2674-43-X. Сс. 87–86. укр.
• Аристовъ Ф. Ф. Карпато-русскіе писатели. Изслѣдованіе по неизданнымъ источникамъ. Томъ первый. Москва, 1916. С. 149.
• Добрянскый Адолф. Добрянський Віктор. //Ковач Ф. и др. Краєзнавчий словник русинів-українців. Пряшівщина. СРУСР. Пряшів, 1999. ISBN 80-85137-15-1. Сс. 116–117. укр.
• Добрянский Виктор. //Поп, Иван. Энциклопедия Подкарпатской Руси. Ужгород: Изд-во В.Падяка, 2001. 431 с. ISBN 966-7838-23-4. С. 158.
• Виктор Добрянскый на сайтѣ Rodovid. Вычитане 17.12.2017 русс.

• Заклинський К. Віктор Добрянський. Дукля, 1967, ч. 4. укр.
• Добрянський Віктор Іванович. //Павленко Г. В. Діячі історії, науки і культури Закарпаття. Малий енциклопедичний словник. Ужгород, 1999. ISBN 966-7242-10-2. укр.
• Рудловчак О. Справжній слов’янин. //Народний календар 1991. Братіслава-Пряшів-Ужгород. 1990. Сс. 58–60. укр.

Slovo

«Слово» — галицький москвофільський часопис, висвітлював громадсько-політичні та літературні питання. Виходив у Львові упродовж 1861—1887 років (двічі на тиждень). З 1876 року «Слово» отримувало щорічну субсидію від російського уряду за «підтримку всього російського та боротьбу проти українофільського руху».

Основні дані

Видавець і відповідальний редактор: Богдан А. Дідицький (1861—1871 ч.1-44), Венедикт Площанський (1871 ч. 45-101 — 1879 ч. 1-139, 1880 ч. 1-139, 1881—1884 ч. 1-139, 1885—1887 ч. 1-78).

Редактор-помічник: Микола Ф. Лісикевич (1867 ч. 60-102), Венедикт Площанський (1868—1869 ч. 1-26). Співредактор: Венедикт Площанський (1869 ч. 27-101 — 1871 ч. 1-44). За редакцію відповідає: Михайло Клемертович (1879 ч. 136—139 — 1881 ч. 1-11, 125—133, 1882 ч. 9-136, 1883—1884 ч. 1-139, 1886 ч. 74- 130, 131, 1887 ч. 42-54), Осип Мончаловський (1884 ч. 140—142/143 — 1886 ч. 1-8).

Друк: друкарня Ставропігійського інституту, Львів.

Наклад у перші місяці виходу: 1200—1500 примірників.

Перший номер вийшов 25 січня 1861 року. Упродовж 1861—1872 часопис виходив щосереди і щосуботи, 1872—1874 — у вівторок, четвер і суботу, 1875—1887 — у вівторок, четвер і суботу крім святкових днів.

Формат: 45,5 × 29 см (1861—1863), 51 × 37 см (1864—1887).

Обсяг числа: 4 сторінки, здвоєного числа — 6 сторінок.

Тематика

«Слово» — перший громадсько-політичний і літературний часопис москвофільського спрямування у Львові. До його заснування спричинився відомий москвофільський громадський діяч Михайло Качковський, який вніс заставу 3000 гульденів і фінансово підтримував «Слово» в перші місяці діяльності. Також до часопису прихильно ставилося духовенство, митрополит Григорій Яхимович підтримував редакцію місячними внесками.

З 1870-х років видання за «підтримку всього російського та боротьбу проти українофільського руху» отримувало гроші від російського уряду, міністерства освіти Росії та Київського слов'янського комітету.

Перші роки «Слово» намагалося додати собі українського звучання, публікувало художні твори і наукові праці українською мовою. Однак унаслідок ослаблення міжнародної позиції Австрії, зокрема після поразки в австро-прусській війні 1866 року, часопис майже остаточно відмовився від народної українською мови, залишивши «язичіє», почав відверто пропагувати москвофільство і заявляти про можливість об'єднання Галичини з Російською імперією.

Важливе місце на шпальтах газети посідали матеріяли національно-політичного характеру, які торкалися гострих поточних питань, зокрема національної та соціальної політики: «О образованію народа», «Еще о нашей справѣ», «Наше нынішне состояніе», «О реформі школ краевых в Галичинѣ», «Осмотр политичный», «Настоящее положеніе галиціи и Буковины», «Наши дѣла»; обговорювали питання церкви та релігії, діяльності громадсько-політичних інституцій, зокрема сейму та промови послів сейму «Меморандум о нужденном положеніи греко-кат. духовенства в Галичинѣ», «Програмъ нашихъ пословъ соймовыхъ», «Соймовыи дѣла» тощо

Загалом, на сторінках «Слова» виходили статті політичного змісту, економічні замітки та «розправи», статті на теми народної освіти, дослідження з історії, літератури та мовознавства, спогади, життєписи визначних історичних, громадських, літературних і церковних діячів, художні твори.

До середини 1870-х художні твори, особливо українські, часто з'являлися на сторінках часопису, але поступово твори українських письменників зникли, натомість почали публікувати галицьких москвофілів (Богдан Дідицький, Іван Гушалевич, Софія Левицька), російських письменників (Костянтин Аксаков, Іван Тургенєв, Федір Тютчев, Микола Язиков) і перекладні твори — проза Олександра Дюма, Еміля Золя, Леопольда Захер-Мазоха та інших. В останні 10 років видання твори художньої літератури на сторінках часопису майже не з'являлися.

У певні роки, особливо 1881—1887, газета зазнавала цензури — влада конфісковувала всі примірники певного числа. 1875 року митрополит Йосиф (Сембратович) заборонив духівництву читати «Слово».

Найактивніші автори газети: та інші.

Мова часопису — переважно «язичіє».

Останнє число, № 78 за 1887 рік, вийшло 5(17) серпня 1887 року.

Viktor Kymak

Viktor Kimak (, , 1840 Rakouské císařství – 1900 Oděsa, Ruské impérium) byl rusínský novinář, učitel, historik a buditel rusofilského směru. Viktor byl jeden z nejvýznamnějších novinářů během rusínského národního obrození a byl redaktorem novin Svět a Sova. Viktor byl rusofil a během maďarizace byl donucen vyučovat na gymnáziu v Pětikostelí. V roce 1874 se rozhodl emigrovat do Ruska, kde až do své smrti vyučoval na gymnáziu.

Život

Viktor se narodil do rusínské rodiny v roce 1840. Studoval na gymnáziu v Užhorodě, kde také absolvoval místní teologický seminář, ale rozhodl se odmítnout pozici kněze. Rozhodl se vyučovat historii na užhorodském gymnáziu, zde učil rusínsky a ze svých přednášek později sestavil učebnici Světové dějiny. Učebnici sestavil ve spolupráci se spolkem sv. Vasilije Velikého, kterého se později stal i členem.

Viktor byl vybrán jako nový redaktor týdeníku Svět. Viktor pokračoval ve tradici protimaďarského postoje od bývalých redaktorů Jurije Ignatkova a Cyrila Sabova. Týdeník byl psán ve spisovné ruštině a publikoval v něm i texty ruských spisovatelů. Poté co Štefan Pankovič a celá eparchie bojkotovala týdeník, klesl počet odběratelů týdeníku z 500 na 160. Na interní schůzi spolku sv. Vasilije Velikého požadoval člen redakce Nikolaj Homičkov o odvolání Viktora z redakce. Hlasování rozhodlo o odvolání Viktora jako redaktora z týdeníku.

Reakcí na odvolání byl týdeník Sova, jednalo se ilustrovaný a satirický týdeník, který ostře kritizoval maďarizaci a maďarskou církev. Po prvním vydání byl Viktor pronásledován církví a vládou a dostal od biskupa zákaz tištění týdeníku v Užhorodě. Zbylá čtyři vydání Viktor vydal v Budapešti, poté byly noviny zakázany. Viktor byl donucen vyučovat na gymnáziu v Pětikostelí. V roce 1874 se rozhodl emigrovat do Ruska, zde našel místa na gymnáziích v Petrohradu a Moskvě. Poté se přestěhoval do Oděsy, kde až do své smrti vyučoval na místním gymnáziu.

Svit (časopis, potrebná rozlišovacia stránka)

«Свѣтъ» («Світ») — ужгородський тижневик, офіційний орган літературного «Общества св. Василія Великого», діяльність якого поширювалася на Мукачівську і Пряшівську греко-католицькій єпархії. Виходив друком у 1867—1871 рр.

Загальна інформація

Редакторами цього друкованого органу були Юрій Ігнатко, о. Кирило Сабов, Віктор Кимак та о. Віктор Ґебей.

Перше число видання вийшло під датою 13 липня 1867 р. Отець Августин Волошин у своїх «Споминах» відзначав:

«„Світ“ виходив кожного тижня (у четвер). Подавав статті реліґійного, історичного, етноґрафічного і господарського напрямку, кореспонденції, оповідання, новості і пр. Оповідання по більшій части не були ориґінальні, но передруковалися із великоруської літератури, від Пушкіна, Тургенєва, Гоголя і пр.»

Із тижневиком «Свѣтъ/Світ» співпрацювали тогочасні відомі діячі Петро Азарій, Ник. Валковський, Віктор Ґебей, Іван Дешко, Адольф Добрянський, Корнелій Злоцький, Анатолій Кралицький, Олександр Митрак, Іван Мондок, Олександр Павлович, Андрій Попович, Михайло Попрадов, Іван Раковський, Ігнатій Рошкович, Йосиф Рубій, Іван Сильвай, Степан Ханат. 1868 року газета отримала одноразовий переказ розміром 100 гульденів від російських слов'янських комітетів за посередництва священника російського посольства у Відні Михайла Раєвського. Згідно з листом Раєвського до професора , «Свѣтъ» планувався як російська політична газета в Угорщині. Утім, надалі видання з російської сторони не фінансувалося через те, що не виправдало її очікування.

Мовою видання, за словами Волошина, була «мішанина церковщини і великорущини з дуже малим примішаньом народного язика».

Доля видання

Через послідовну опозиційну позицію тижневика до намагань мукачівського єпископа Стефана Панковича (1867—1874) мадяризувати вірних і латинізувати східний обряд, цей ієрарх заборонив священикам передплачувати «Свѣтъ». Стефан Панкович, користуючись тим, що «Общество св. Василія Великого» діяло під опікою Церкви, усунув його керівництво, призначивши лояльних собі адміністраторів. Їхніми стараннями видання тижневика припинилося — останнє число вийшло 14(26) січня 1871 р. Натомість 9 лютого 1871 р. почали видавати «Новый Свѣт», але цей часопис не мав успіху і припинив існування у жовтні 1872 року.

Sova

«Сова» — сатирично-літературний двотижневик, виходив 1871 в Ужгороді (3 чч.) і Будапешті (2 чч.), з гострими нападами на мадяризаторську політику єпископ С. Панковича.

Ініціатор «Сови» — посол до угорського сейму Е. Грабар, редактор В. Кимак. Співробітники: Анатолій Кралицький, І. Сильвай, Кирило Сабов та ін.

Cerkovnaja hazeta

«Церковная Газета» — тижневик і (з 1858) декадник, призначений для українського населення Закарпаття, виходив у Будапешті з березня 1856 до червня 1858.

Часопис видавався угорським католицьким Товариством ім. Св. Стефана. Друкувався «язичієм».

Редактор — отець Іван Раковський.

Публікувалися життєписи святих, релігійні проповіді, вірші релігійної тематики, некрологи, подавалася інформація про події релігійного життя у світі. Після 106 ч. видання припинено.

Продовженням «Церковної Газета» став з липня до жовтня 1858 року «Церковный Вѣстникъ для Русиновъ Австрійской Державы», редагований о. І.Раковським (припинився на 10 числі). Обидві газети не мали успіху через схоластичний характер, незрозумілу мову й русофільські симпатії.

Література

• Šablóna:ЕУ
• Довідник з історії України

Žyte i slovo

«Житє́ і сло́во» — літературно-художній та громадсько-політичний часопис, що виходив у Львові (1894-97) за редакцією Івана Франка, спочатку раз на два місяці, а з липня 1896 — щомісяця, перетворившись із Вісника літератури, історії і фольклору на осердя громадського життя Галичини.

Загальний опис

Часопис мав розділи:

• Белетристика,
• Статті наукові та етнографічні,
• Критика і бібліографія,
• Хроніка.

Авторський колектив «Житя і слова» складався з Івана Франка (цикл поезій «Зів'яле листя», повісті «Основи суспільства», «Для домашнього огнища», драми «Сон Святослава», «Кам'яна душа» та інші), Лесі Українки, Павла Грабовського, Осипа Маковея, які друкували тут свої поетичні добірки та поеми, Михайла Коцюбинського («Посол від чорного царя») та інші.

Досить часто з'являлися тут переклади (Кіндрата Рилєєва, Івана Тургенєва, Софокла, Фірдоусі, Віктора Гюґо та інших). Особливе місце відводилося літературно-критичним студіям («М. Шашкевич і галицько-руська література» І. Франка, «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872 рр» Остапа Терлецького тощо), епістолярній спадщині Михайла Драгоманова, Степана Руданського, Маркіяна Шашкевича та інших.

Публікувалися фольклорні праці І. Франка, Леона Василевського, Володимира Гнатюка, Лесі Українки, Михайла Павлика. Друкувалися статті про національний та соціалістичний рухи, про громадсько-політичне життя в Україні. Постійно сторінки журналу рясніли рецензіями, з якими виступали М. Драгоманов, І. Франко, А. Кримський, В. Щурат, П. Грабовський.

Окремі публікації

У журналі «Житє і слово» вперше було надруковано поему Лесі Українки «Давня казка»: Львів, 1896, книга 6, на сторінки 442—453 в.

Література

• Житє і слово // Šablóna:ЛСД

Посилання

• Šablóna:ЛЗЕ1
• Оцифровані 1-6 томи в е-бібліотеці ЧТИВО Archivované 2017-02-05 na Wayback Machine

Література

• Šablóna:ЕУ

Andrej Bačinský

Андрій Федорович Бачинський (14 листопада 1732 (за старим стилем), с. Бенятіна, нині Словаччина — 19 грудня 1809, Ужгород) — церковний греко-католицький діяч, публіцист, просвітитель. Єпископ Мукачівський (5 серпня 1772—19 листопада 1809 рр.).

Становлення

Андрій Бачинський народився 14 (за іншими даними — 24) листопада (за ст. стилем) 1732 року в с. Бенятин Ужанської жупи (тепер у Словаччині). Його батько був священником, походив зі шляхетського роду галицьких переселенців . Спершу навчався в Ужгородській гімназії. 1756 року був висвячений на священника, після чого єпископ Мануїл Ольшавський скерував Бачинського для продовження освіти у Трнавській семінарії, де 1758 року молодий священник став доктором богослов'я, причому отримав право відправляти літургію як за східним, так і за західним обрядом. За роки навчання він вивчив багато мов.

Своє служіння розпочав помічним душпастирем у Гайдудорозі. 1761 року Бачинський став там парохом. Молодий священник веде метрики церковнослов'янською, листування зі світською владою — угорською, з церковними — латиною та руською (староукраїнською). Єпископ Ольшавський наближує до себе освіченого пароха, запрошує для обговорення конфіденційних питань, пов'язаних із визнанням єпархії.

1768 року новий владика Іван Брадач почав реорганізацію Мукачівського єпископства. Андрій Бачинський стає одним з чотирьох членів капітули (єпархіального управління). 1769 року він супроводжує І. Брадача на перемовинах з Ягерським архієпископом К. Естергазі, які закінчилися безрезультатно. І. Брадач хотів навіть відмовитися від посади, але А. Бачинський відрадив від цього: «Всякий єпископ у Божій Церкві наче той шкіпер, що під час негоди повинен бути готовий і загинути враз з кораблем!» При повсякчасній підтримці співробітника І. Брадач продовжив боротьбу з «могутнім Естергазієм», що й наблизило його передчасну кончину 1772 року, коли він, за висловом М. Лучкая, «помер на 39-му році життя, як жертва за Русько-католицьку церкву».

На чолі національно-церковного відродження

1770 року саме А. Бачинський як генеральний вікарій іде до імператриці Марії-Терезії домагатися усамостійнення Мукачівської єпархії. У Відні з ним спершу ніхто не хотів говорити. Лише через два місяці він зміг привернути до себе двох цісарських радників К. Плюмегена і Ф. Голлера, через яких передано меморандум для імператриці. Стараннями Плюмегена 1 квітня 1770 року відбулася аудієнція А. Бачинського при дворі. Саме на цій зустрічі єпископ переконав Марію-Терезію створити окрему єпархію для наших предків. Після наради 12 травня з міністрами імператриця звернулася до Папи Римського Климента XIV з відповідним поданням. 17 листопада Папа дав свою принципову згоду. Остаточне оформлення єпархії відбулося 19 вересня 1771 року.

1772 року А. Бачинського з посади дорогського пароха і генерального вікарія призначено главою Мукачівської єпархії, якою він керував 36 років. Урочиста церемонія висвячення відбулася в травні 1773 року в імператорській каплиці Відня у присутності Марії-Терезії. Вона особисто подарувала новому владиці відповідні регалії — митру, сакос, перстень і хрест. Після церемонії імператриця наділила єпископа особливими правами, надала йому великий маєток на утримання єпископату. Згодом історик М. Лучкай писав про свого покровителя: «Андрій Бачинський був настільки освіченим і таким знавцем, людиною такої моральної чесноти і таким активним, що зміг подолати і найважчі справи, здобув до себе таку велику любов не тільки в єпархії, а й за її межами, як перед усією громадою, так і перед королівськими величностями, що після смерті Йоана Брадача був не лише затверджений на єпископську кафедру, а й згодом дістав титул високопреподобного, власне таємного радника її величності. Під його керівництвом ця єпархія набула нової форми правління».

Мистецтво політики

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%A3%D0%B6%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4_%D0%BC%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B0_%D1%82%D0%B0%D0%B1%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_%D0%90%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%8E_%D0%91%D0%B0%D1%87%D0%B8%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%BC%D1%83.jpg|náhľad|Меморіальна таблиця Андрію Бачинському на фасаді Ужгородського кафедрального собору З перших же днів правління А. Бачинському довелося опановувати складне мистецтво політики. Угорський клір спершу підтримував його, йому навіть запропонували з греко-католицького єпископа стати латинським примасом Угорщини, але Бачинський категорично відмовився. Натомість він почав реорганізацію адміністративних структур єпархії, зміцнював її матеріальну базу. Указом імператриці єпархія одержала в дарунок Ужгородський єзуїтський монастир з костелом для владичої резиденції.

1 серпня 1775 року урядовець Ужанського комітату Міхай Еорі передав по акту А. Бачинському в присутності членів комісії і каноніків єзуїтську колегію, церкву при ній, єзуїтську бібліотеку й Ужгородський замок. 3 грудня 1778 року до замку перенесено з Мукачева богословську школу, засновану ще єпископом М. Ольшавським 1744 року. А. Бачинський реорганізував її в духовну семінарію з чотирирічним строком навчання, відкрив для семінаристів доступ до власної бібліотеки. Пізніше при семінарії відкрито підготовчу школу-інтернат «Алумнеум», теж розраховану на чотири роки навчання.

За саном А. Бачинський посідає високе місце в державі. 1777 року він стає дійсним внутрішнім таємним радником, 1778 року входить до верхньої палати сейму. Там він зумів відстояти права греко-католицького духовенства нарівні з католицьким та реформатським. Він домігся звільнення своїх священників від військової повинності та податків. Але найбільшим політичним успіхом став закон про захист греко-католицького духовенства від свавілля поміщиків.

24 лютого 1778 року у селі Костіл А. Бачинський підписав із заступником голови Угорської намісницької ради (іншими словами — віце-прем'єром Угорщини) графом П. Фештетичем угоду про державну підтримку священників Марамороської жупи. У травні таку ж угоду підписано з графом Шонборном по Березькій жупі. 19 червня це зроблено і по Ужанській жупі. Священники отримали право на стандартний земельний наділ у 12 кадастральних угрів, а дяки — на половину його. З духовних осіб не бралася плата за випасання їхньої худоби. Ремонт і облаштування храмів здійснювались за рахунок казни. Для школи і хати вчителя безкоштовно виділялися дрова. Найтяжче було поширити такий порядок і на Угочанську жупу (Виноградівщину), але поступово домоглися і цього. За А.Бачинського єпархія значно зміцнюється, налічуючи в своєму складі 60 пресвітерств і 729 парафій. На особисте прохання владики Марія-Терезія 1776 року подарувала єпископству маєток в с. Тополиця під угорським містом Мішкольц, що давав щороку прибуток у 12 тисяч форинтів (до цього на єпископство виділялося 5 тисяч). З огляду на великі розміри єпархії і для покращення управління 26 липня 1776 року було створено два вікаріати — Марамороський і Сукмарський. 27 липня 1787 року до них додався третій — Кошицький, згодом перетворений на Пряшівський. А. Бачинський також розширив капітулу, до складу якої увійшло сім каноніків. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Bachynskyj_A.jpg|náhľad|А. Ф. Бачинський Мукачівсько-Ужгородська єпархія підпорядковувалась естергомському архієпископові. А. Бачинський намагався вийти з-під цієї юрисдикції (у зв'язку з постійними утисками угорською владою будь-якого прояву української ідентичності закарпатцями) і створити окрему митрополію для всіх руських, тобто українських, греко-католиків імперії Габсбургів: і Закарпаття, і Королівства Галичини та Володимирії. Мукачівський ієрарх був головним кандидатом на митрополита в разі створення цієї церковної провінції. Проте план не втілили через рішучий протест угорських еліт, які твердили, що створення єдиної української митрополії буде образою угорських національних інтересів. Ці події додатково свідчили небажання угорської влади втрачати землі, де проживали українці, і які експлуатувалися як світською, так і церковною угорською владою. Тож було створено Галицьку митрополію, але без Мукачівської.

1780 року владика остаточно переніс єпископську резиденцію з Мукачева до Ужгорода. 15 жовтня тут за участю королівського комісара було освячено кафедральний храм. Тут же владика заснував духовну семінарію у замку Другетів. П'ять професорів викладали руською (давньоукраїнською) та румунською мовами. На прохання А. Бачинського імператор Йосиф II виділив для семінаристів 60 стипендій.

Організатор освіти

Бачинський розширює єпархіальну бібліотеку, яка за його життя налічувала дев'ять тисяч манускриптів та стародруків. Бібліотека ж забезпечувала усі парохії церковними книгами. Андрій Бачинський заклав основу єпархіального архіву «ради беспечнайшаго и достовернейшаго сохранения» документів з історії «церквей или парохій, или маєтностей их дотычутся». Єпископ домігся виділення додаткових місць для молодих закарпатців в навчальних закладах Буди, Відня, Трнави. Він разом зі львівським та перемишльським єпископами звернувся до імператора Йосифа II, в результаті чого той 9 березня 1787 року видав декрет про викладання окремих предметів у Львівському університеті руською (давньоукраїнською) мовою.

Оскільки паства А. Бачинського була майже суцільно неписьменною, він багато дбав про підготовку не лише священників, а й вчителів початкової школи. Першу учительську семінарію в Угорщині відкрито 1775 року. Уже 1777 року Андрій Бачинський домагається відкриття такого закладу й у себе. Справа дуже затяглася. Тим часом парох села Коритняни під Ужгородом організував у себе разові тримісячні курси для підготовки кількох вчителів. Зробивши перший випуск, він побачив, що вчителів не вистачає навіть для найближчих сіл, тому перетворив свої курси на постійні. Туди приїжджали охочі з усього краю. Єпископ радо підтримав цю ініціативу і 1793 року переніс курси до Ужгорода. Наступного року на основі їх в Ужгороді відкрито вчительську препарандію (семінарію) з руською (давньоукраїнською) мовою викладання. Це був перший такий заклад на всіх українських землях і другий в північній Угорщині (мається на увазі вже не угорські етнічні землі, бо північчю Угорщини тоді [і частково зараз] вважали сучасну територію Словацької Республіки, де в той час і тепер також проживали етнічні українці).

А.Бачинський вимагав освіти для всіх дітей від шести до чотирнадцяти років. Священники мали чотири рази на рік доповідати про кількість учнів. В селах, де було понад 50 підлітків, мали відкриватися окремі школи з викладанням материнською мовою. Для них в 1797 і 1799 роках було видано руський (давньоукраїнський) буквар. Своїми коштами єпископ утримував щороку 20 бідних гімназистів в Ужгороді, а найздібніших потім відправляв до тогочасних вишів. Крім того, у своїй єпископській кухні постійно годував до 24 сиріт. Стараннями владики до кінця його життя було повністю впорядковано початкові школи по всій єпархії. Тоді на Закарпатті налічувалося триста шкіл. 1806 року інспектор «угроруських шкіл» Д. Попович писав: «Переважна більшість відвіданих шкіл була в порядку і процвітала. Учителі були освічені, розмовляли різними мовами — руською (давньоукраїнською), угорською, латинською і німецькою, закінчили по 6-8 класів гімназії». Наш край різко виділився з-поміж інших українських земель за рівнем педагогічних кадрів. Про це свідчить хоча б такий факт. Найперший університет на Подніпровській Україні, Харківський, 1806 року запросив з Закарпаття дев'ять викладачів на вакантні посади. Якщо основу харківської професури склали ті, кого образно називають «учнями Сковороди», то свій вагомий внесок зробили й «учні Бачинського». Це А. Дудрович (у 1829—1830 роках був ректором Харківського університету), К. Павлович, брати Білевичі тощо.

Книжні справи

Вкрай незадовільним лишалося забезпечення церков необхідною літературою, яка надходила зі Сходу. Вища церковна та й світська влади ставилися до таких книжок з підозрою. Тому усюди користувалися найрізноманітнішими виданнями зі Львова, Почаєва, Києва, Москви, а ще частіше — списками з них, що рясніли описками. Це почало впливати на відмінності у відправленні літургії. Аби уникнути цього, А. Бачинський 1792 року відправив двох ченців-василіян до Києво-Печерської Лаври, щоб вони з'ясували тамтешній обряд і вивчили усі відправи. На основі їхньої інформації владика прагнув усунути наявні в краї відхилення й уніфікувати церковні служби.

У 1804—1805 роках Бачинський видав у Буді п'ятитомну Біблію («Библія сиріч книги священнаго писанія ветхаго и новаго завіта»). Великий внесок у цю справу зробив і давній сподвижник єпископа Григорій Таркович, колишній парох Гайдудорога, а тоді — цензор університетської друкарні. Це видання було задумане ще 1794 року через те, що книги, які поступали на Закарпаття з Почаївської Лаври, були дуже дорогими. Після виходу ж власного видання А.Бачинський з радістю писав у циркулярі до священників: «Вже готова Біблія, тобто Книги св. Письм, видані нашою, руською мовою», що не тільки утвердить вірних у пізнанні правд віри і благочесті, а й допоможе «зберегти нашу материнську мову, письмо і національність».

А. Бачинський сприяв публікації історично-церковних творів Івана Пастелія і Йоаникія Базиловича. Ознайомившись з першим томом «Короткого нарису фундації Ф. Корятовича» Й. Базиловича, владика відкрив для останнього єпархіальний архів, завдяки чому було написано другий том. Таким чином, А.Бачинський постає як організатор історичної науки в краї.

1806 року він отримав запит зі столичної університетської друкарні, які книжки слід видати для народних шкіл, якою абеткою їх друкувати. Єпископ склав великий список, куди входили підручники добрих манер, християнської науки, пояснення літургії, арифметики, громадянських обов'язків тощо. Що ж до абетки, то позиція єпископа була твердою: його єпархія пише кирилицею, тому всі підручники мають друкуватися цим письмом, причому пристосованим до «рутенської», тобто української, мови, а не московської. У збереженні кирилиці він вбачав важливу запоруку проти денаціоналізації земляків: «Доки буде Аз, Буки, Веді — сего не буде». Перші три кириличні букви були і його ініціалами (Андрій Бачинський, Владика). Про чітку національну орієнтацію єпископа мовить і такий факт: ще 23 лютого 1787 року на його прохання Угорська намісницька рада затвердила для русинів (тогочасна самоназва українців на Закарпатті, яка свідчить про асоціацію себе як частини великого руського народу, тобто українців; не плутати з «русским», яким називають себе москвини) Покрови Богородиці як їхнє національно-церковне свято. Цей день був особливо шанований по всіх українських землях, зокрема в запорозьких козаків, більшість храмів яких були саме Покровськими.

Останні роки життя

1808 року А. Бачинський тяжко захворів. Єпископом-помічником при ньому був призначений молодший брат покійного І. Брадача Михайло Брадач, що з 1777 року був настоятелем Ужгородського собору, потім каноніком.

Помер Андрій Бачинський 7 листопада 1809 року (за іншими даними — 19 грудня). Він першим з єпископів був похований в усипальниці під кафедральним храмом Ужгорода. Згідно з шематизмом (церковним переписом), опублікованим через два роки по смерті А.Бачинського, єпархія мала 560 472 вірних, понад 800 священників, 120 семінаристів, 7 монастирів, 75 монахів.

Вшанування пам'яті

В пам'ять про Андрія Бачинського у містах Мукачево, Ужгород, Хуст названо вулиці, а також в Ужгороді є площа Андрія Бачинського.

2009 рік на Закарпатті оголошено роком Андрія Бачинського.

Ondřej Bačinský, Šablóna:Jazyk (14. listopadu 1732 Beňatina – 19. prosince 1809 Užhorod) byl řeckokatolický biskup. Během jeho působení se řeckokatolická církev v Uhersku právně zrovnoprávnila s církví římskokatolickou. Podporoval vzdělávání uherských řeckokatolíků v jejich mateřském jazyce a rozvoj rusínského spisovného jazyka.

Život

Jeho otec byl rusínský kněz Todor (Tivadar) Bacsinszky, potomek šlechtického rodu z Haliče. Ondřej Bačinský studoval u jezuitů v Užhorodě; filozofii a teologii absolvoval v Trnavě. Na kněze byl vysvěcen dne 2. září 1756 biskupem Manuilem Olšavským. Po dvanácti letech působení se stal kanovníkem. Dne 5. srpna 1772 byl jmenován biskupem v Mukačevu. Jako biskup byl potvrzen Svatým stolcem dne 8. března 1773. Na biskupa byl vysvěcen dne 6. června 1773. Hlavním světitelem byl biskup Vasilije Božičković a spolusvětiteli byli biskup Meletie Covaci a biskup Franz Josef von Gondola. Mukačevské biskupství se v roce 1777 přestěhovalo do Užhorodu a v roce 1780 se přestěhoval i biskup Ondřej Bačinský. Svým nástupcům zanechal knihovnu o 9000 svazcích. O jeho bibliografickou činnost se zajímal Josef Dobrovský. Dopisoval si s českým knězem a lingvistou Václavem Fortunátem Durychem.

Osyp Andrijovyč Mončalovskyj

О́сип Андрійович Мончало́вський (9 січня 1858, Сушно —– 14 листопада 1906, Львів) — публіцист і журналіст з Галичини, що належав до руху москвофілів.

Біографія

Народився 9 січня 1858 року в селі Сушно в сім'ї учителя тривіальної школи. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Вже в студентські роки захопився журналістикою. Свого часу співробітник газети «Слово», потім став редактором-видавцем львівської «сатирическо-политической газеты» «Страхопуд» (а також «Бесѣды», літературного додатка до неї). Народовське «Зеркало» неодноразово висміювало беззмістовність «Страхопуда».

Виступав проти впровадження етноніма «українець»: «Для того, щоби могла бути „українська“ культура, необхідне існування українського народу. Але народу такого імені поки що немає, щонайменше в Галичині є лише „український“ різновид руського народу».

Написав декілька історичних розвідок, полемічних статей і літературних рецензій.

Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Твори

• Житье и дѣятельность Ивана Наумовича. — Львів, 1899
• Живые вопросы (1900)
• Петръ Великій въ Галицкой Руси (1903)
• Главныя основы русской народности (1904)
• Участіе малороссовъ въ общерусской литературѣ (1904)

Dmytro Mykolajovyč Verhun

д-р Дмитро́ Микола́йович Вергу́н (18 жовтня 1871, Городок, нині Львівської області — 3 вересня 1951, Х'юстон) — дослідник історії літератури Карпатської Русі та слов'янознавства москвофільського напрямку, публіцист, журналіст, поет.

Життєпис

1889 року захистив у Віденському університеті докторську дисертацію за темою «Мелетій Смотрицький як західно-руський письменник та граматик». У 1900–1905 роках видавав часопис неослов'янофільського напряму «Славянский век» у Відні. Водночас займався поезією, в 1901 році видав у Львові збірник «Червонорусские отзвуки» зіпсутою російською мовою. Писав для львівського видання «Беседа». За проросійські симпатії знаходився під наглядом австрійської поліції, у 1897 році був заарештований. Після написання Вергуном роботи «Немецкий Drang nach Osten в фактах и цифрах» (перекладена кількома мовами) тиск з боку австрійської влади посилився, у Віденському університеті йому відмовили у раніше запропонованому місці викладача. Після цього Дмитро Вергун переселився до Росії. [[Файл:Zarubezhnaia_Rus.jpg|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Zarubezhnaia_Rus.jpg%7Cvpravo%7Cnáhľad%7C200x200bod%7CЕтнографічна карта руських земель в Австро-Угорщині, яку склав у 1915 році Дмитро Вергун]] Від 1907 року керував слов'янським відділом газети «Новое время» у Санкт-Петербурзі. В 1919 році виїхав на Паризьку мирну конференцію, де брав участь у діяльності «Карпаторуського конгресу», який вимагав створення автономної «Карпатської Русі».

У 1921 році переселився до Праги. Спочатку викладав російську мову та слов'янознавство у Вищій школі у Празі, потім працював у "Російському педагогічному університеті ім. Я. А. Коменського. Був головою «руського сокольства».

У зв'язку з окупацією Чехословаччини нацистською Німеччиною виїхав до Югославії.

Від 1945 року — у США. Професор Х'юстонського університету в США.

Творчість

У 1901 р. «Литературный кружокъ общества галицко-русскихъ студентовъ „Другъ“ во Львове» видав збірку поезій Д. Вергуна «Червонорусскіе отзвуки». Появі цієї книги видавці хотіли надати міжнародного значення. Проте видання зазнало критики і з боку російських літературних кіл — московський журнал «Русская мысль» зазначав:

Стихи г. Вергуна ничего не доказываютъ, кромъ его бездарности и плохого знания «общерусскаго литературнаго языка», несмотря на то, что еще въ 1865 г. Дѣлицкій показалъ «въ одинъ часъ научится малороссу по русски…». За «грѣхи юности» судьба дѣствительно не «влюбила» г. Вергуна и не «подожгла огня, чтобы писать стихи»…

Прикладом поетичної творчості Д. Вергуна може бути така частина його вірша з описом власного дитинства під Львовом:

И мнѣ жаль лишь, что на нашей юдоли

Такъ ничтожженъ нашь крестьянскій надѣлъ:

И, бывало, вотъ коровъ ты пригонишь,

Дашь имъ корму, мать доитъ, а ты склонишь

Отъ раздумья свою голову внизъ…

Твори

• Червонно-русские отзвуки. Львов: "Литературный кружок" при О-ве галицко-русских студентов "Друг", 1901. - 144 с.
• Немецкий "Drang nach Osten" в цифрах и фактах. Вена, 1905. - 66 с.
• Россия и Турция. СПб.: Всероссийский национальный клуб, 1911. - 48 с.
• Что такое Галиция? Птг.: Лукоморье, 1915. - 46 с.
• Значение Н.В. Гоголя как выразителя общерусского национального единства // Славянское объединение. М., 1916.
• Вудров Вильсон — "Новозаветный Моисей". Нью-Йорк, 1920. - 55 с.
• Новейшая карпаторусская библиография. Нью-Йорк, 1920. - 16 с.
• Очерк карпаторусской литературы. Прага: Иждивением Чешской школы политических учений, 1925. - 15 с.
• Восемь лекций о Подкарпатской Руси. Пер. с чешского Д.Н. Вергуна. Прага: Иждивением Чешской школы политических учений, 1925. - 117 с.
• Евгений Андреевич Фенцик и его место в русской литературе. Ужгород, 1926. - 23 с.

Джерела

• Вільхівський [Володимир Гнатюк]. «Москалї» про «москалефила» // Лїтературно-Науковий Вістник, т. 17, — кн. 3. — Львів 1902, — С. 180—185.
• Русская мысль, — № 12, — 1901. Библіографическій Отдѣлъ. — С. 380—382.
• Ясь О. В. Вергун Дмитро Миколайович // Šablóna:ЕІУ/1 — С. 480.
• Вергун Д. Что такое Галиция? / Дмитрий Вергун. — Петроград : Тип. Т-ва А. С. Суворина, 1915. – 82 с.

Halyčanyn

Галичанинъ — львівський літературний збірник москвофільського спрямування. Публікував поетичні твори, оповідання, а також етнографічні, бібліографічні, релігійні, церковно-обрядові статті та інші матеріали. Редактори-видавці: Яків Головацький і Богдан Дідицький. Виходив у 1862–1863 роках.

Основні дані

Опис: «Литературный сборникъ». Видавець і редактор: Яків Головацький і Богдан Дідицький (випуски 1 і 2), Богдан Дідицький (випуск 3/4). Адреса редакції: не подана.

Вийшло:

• 1862 — кн. 1 вип. 1
• 1863 — кн. 1 вип. 2-3/4

Обсяг:

• 194 с. (вип. 1)
• 171 с. (вип. 2)
• 327 с. (вип. 3/4)

Формат: 23 × 16 см. Друк: друкарня Ставропігійського інституту.

Тематика

Разом із «Словом» «Галичанинъ» був головним речником москвофільського руху на Галичині на початку 1860-х років, поширюючи літературне та релігійне москвофільство.

Публікував поетичні твори, оповідання, а також етнографічні, бібліографічні, релігійні, церковно-обрядові статті та інші матеріали.

Дописувачі

Зокрема, тут друкували поезію та оповідання Олександр Кониський (під псевдонімами Ф. Верниволя та Сирота з України), Іван Гушалевич, Олександр Духнович, Омелян Огоновський, Юрій Федькович, Олексій Торонський, Сидір Воробкевич (Данило Млака), Пантелеймон Куліш, Маркелл Попель, Анатолій Кралицький, Олексій Заклинський, Іван Озаркевич, Микола Устиянович, Василь Залозецький, Данило Мордовцев, Платон Костецький, Микола Костомаров, Омелян Партицький.

Джерела

• Романюк М. М., Галушко М. В. Українські часописи Львова 1848–1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. — Т. 1. 1848–1900 рр. — Львів: Світ, 2001. — С. 196–198

Посилання

• Šablóna:ЛЗЕ1

Vasyľ Lazarovyč Mykytas

Василь Лазарович Микитась (23 жовтня 1924, Жовте — 20 березня 1999, Київ) — український літературознавець, педагог, доктор філологічних наук (з 1971 року), професор (з 1990 року).

Біографія

Народився 23 жовтня 1924 року в селі Жовтому (тепер П'ятихатського району Дніпропетровської області).

Учасник Другої світової війни. Закінчив Дніпропетровський університет; у 1955–1970 роках працював в Ужгородському університеті, у 1970–1974 роках — в Інституті історії АН УРСР, з 1974 року — завідувач відділом рукописних фондів і текстології, з 1979 року — завідувач відділом давньої української літератури, з 1985 року — провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Помер в Києві 20 березня 1999 року. Похований на Новобайковому кладовищі.

Літературна діяльність

Літературну діяльність розпочав з віршів, що з'являлись у піонерській газеті «На зміну» з благословення Павла Тичини. Автор понад 200 публікацій та багатьох книжок, серед яких:

• «О. В. Духнович»;
• «Український письменник-полеміст Михайло Андрелла»;
• «Давні рукописи й стародруки»;
• «Літературний рух на Закарпатті другої половини ХІХ ст.»;
• «Галузка могутнього дерева»;
• «Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки»;
• «Правда про Василя Стефаника»;
• «Через гори і кордони»;
• «З ночі пробивалися…»;
• «Іван Франко — дослідник української полемічної літератури»;
• «Давньоукраїнські студенти і професори»;
• «Вінценосні розпусниці»;
• «Геній у терновому вінку: А.Ю. Кримський».

Один з авторів колективних літературознавчих досліджень.

У 1962 упорядкував і написав передмову до колективної збірки «Гірські квіти», що вийшла друком в Ужгороді.

Джерела

• Проект «Українці в світі» Archivované 2013-12-03 na Wayback Machine
• Микитась Василь Archivované 2014-05-19 na Wayback Machine

Посилання

• Микитась Василь Лазарович // ЕСУ
• Šablóna:ШевЕ-4

Bohdan Andrijovyč Didyckyj

Богда́н Андрі́йович Діди́цький (ім'я при народженні Теодосій (Феодосій); 1 лютого 1827, Угнів — 19 січня 1909, Львів) — український письменник, редактор, журналіст з Королівства Галичини та Володимирії, належав до москвофільського напрямку.

Життєпис

Народився 1 лютого 1827 року в Угневі в сім'ї греко-католицького священника Андрія Дідицького і його дружини Маріанни з дому Кучинська. Мав брата-близнюка Антонія. Вчився в гімназіях Львова та Перемишля, вищу освіту здобув у Віденському університеті.

З юності захопився літературою, під впливом Тараса Шевченка та Івана Котляревського видав збірку «Пісні руского кобзаря», деяку популярність здобула його поема «Буй-Тур Всеволод, князь Курський».

Гостро виступав проти спроби нав'язати українській мові латинську абетку («О неудобности латинской азбуки в письменности руской»). Після 1848-го року перейшов на близькі до москвофільства позиції. Видав брошуру «В один час научиться малорусину по-великорусски», у якій доводив, що є одна «руська мова» з двома вимовами. Брошура Б. Дідицького була видана анонімно, та конфіскована австрійською поліцією.

Як журналіст, Дедицький брав активну участь у виданні часопису «Слово» та альманаху «Галицька Зоря-альбум». Залишив спомини (Своежитьеві записки). Більшість поем Дідицького написані язичієм, та позбавлена значної мистецької вартості. Опублікував свій переклад «Слова о полку Ігоревім»

Справжнє ім'я Богдана Дедицького Феодосій, однак після революції 1848 року він взяв собі псевдонім Богдан, що був дослівним слов'янським перекладом його грецького імені Феодосій.

Протягом 1861—1871 років редагував газету «Слово» (спершу мовою, близькою до народної, а потім — «язичієм»), у якій друкував ознайомчі статті для галицького читача про творчість Шевченка, Юліана Федьковича та інших. Його заходами львівська літографія А. Косткевича 1862 року випустила перший у Галичині портрет Шевченка (розміром у літографічний аркуш). 1863 року портрет двічі перевидано — розміром у чверть аркуша.

1866 року видав у Львові підручник отця Михайла Оброци «Руська читанка для нижчої гімназії» — в ній уперше до державної шкільної програми Галичини було уведено твори наддніпрянських письменників — Леоніда Глібова, Євгена Гребінки, М.Максимовича, Тараса Шевченка. Цим підручником започатковано вивчення творів Шевченка в школах України.

Помер у Львові 19 січня 1909 року, похований у спільній гробниці галицьких москвофілів на Личаківському цвинтарі, поле № 72.

Твори

• Пісні руского Кобзаря — 1853
• Конюший — 1853
• Народна історія Русі — 1858
• О неудобності латинськой азбуки в письмености руской — 1859
• Споръ о рускую азбуку Archivované 2020-10-30 na Wayback Machine — 1859
• Буй-Тур Всеволод, князь Курський — 1860
• Народная исторія Руси от начала до новейших времен… Часть вторая. 1868.
• Своежитьеві записки — 1906

Джерела та література

• Ф. П. Погребенник. Дідицький Богдан Андрійович. // Šablóna:УРЕ
• О. В. Середа. Дідицький Богдан (Феодосій) Андрійович Archivované 2016-06-23 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 134—135. http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 Archivované 2019-03-27 na Wayback Machine
• Шевченківська енциклопедія Archivované 2016-03-04 na Wayback Machine

Джерела та література

• Баран О. Єпископ Андрей Бачинський і церковне відродження на Закарпатті. — Йорктон, Саск. (Канада), 1963. — 63 с. (Бібліотека Логосу; том ХХХІІІ).
• Задорожний І. Єпископ Андрій Бачинський в епістолярній спадщині: до 270-річчя від дня народження. — Мукачево: Карпатська вежа, 2002. — 64 с.
• Мельник Лариса Бібліотека єпископа Андрія Бачинського. Наукова бібліотека Ужгородського національного університету: від джерел до сучасності: колект. монографія / редкол.: М. М. Медведь (голова редкол.), О. В. Бряник, В. В. Воробець, Л. О. Мельник; М-во освіти і науки України, ДВНЗ «Ужгор. нац. ун-т», Наук. б-ка. Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2021. — С. 38–50.
• Стеблій Ф. І. Бачинський Андрій Федорович // Šablóna:ЕІУ/1. — С. 207—208.
• Федака С. Д. Андрій Бачинський // Федака С. Історія Закарпаття у персоналіях: нариси. — Ужгород: Карпати, 2019. — С. 66–72.
• Федака С. Д. Ужгород крізь віки: нариси з історії Ужгорода / Сергій Федака. — Ужгород: Петент, 2010. — С. 92—98.
• Шлепецький А. Мукачівський єпіскоп Андрій Федорович Бачинський та його послання. Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. — Пряшів, 1967. — № 3. — С. 223–241.

Посилання

• Мукачівська греко-католицька єпархія

Odkazy

Literatura

• Šablóna:Citace monografie
• Šablóna:Citace monografie
• Šablóna:Citace monografie
• Šablóna:Citace monografie

Související články

• Rusínské národní obrození
• Svět (týdeník)
• Spolek svatého Vasilije Velikého

Література

• Романюк М. М., Галушко М. В. Українські часописи Львова 1848—1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження: У 3 т. — Т. 1. 1848—1900 рр. — Львів: Світ, 2001. — С. 183—196
• Ясь О. В. Слово — часопис // Šablóna:ЕІУ

Vasiľ Hadžega

Васи́ль Микола́йович Гадже́га (1863, за іншими даними 1864, село Руська Поляна — Šablóna:С 15 березня 1938, Ужгород) — релігійний та культурно-освітній діяч, історик, педагог, редактор, перекладач Закарпаття. Один із засновників товариства «Просвіта». Доктор богослов'я. Дійсний та почесний член НТШ. Перший голова крайового кооперативного союзу. Секретар «Общества святого Василія Великого».

Життєпис

Народився у сім'ї священника-викладача.

Навчався в Ужгородській та Левоцькій гімназіях, потім в Ужгородській (1881—1883) та Будапештській (1883) духовних семінаріях. Здобув вищу світську освіту у Віденському університеті (1883—1887).

Викладав в Ужгородській богословській семінарії.

1919 — став головою Руського клубу, членом президії українського товариства «Просвіта» на Закарпатті та редактором його «Наукового збірника». Одержав посаду каноніка та папського прелата у Мукачівській єпархії.

1910 — зробив перший ґрунтовний переклад окремих уривків з найдавнішої угорської хроніки «Діяння угрів», що мало велике значення для розвитку історичної науки на Закарпатті.

У своїх творах Василь Гаджега значну увагу приділяв студіям над «Повістю минулих літ», особливо Володимирового Хрещення Русі-України і в цьому йшов слідами о. Анатолія Кралицького. У «Повісті минулих літ», як вважав о. Гаджега, йдеться про корені християнської традиції всіх русинів-українців, у тому числі закарпатських. Показово, що мова творів Василя Гаджеги поступово еволюціонувала від язичія у бік народної. У цьому можна переконатися на прикладі його публікацій у "Науковому збірнику товариства «Просвіта» в Ужгороді.

Частина праць о. Гаджеги залишається неопублікованою.

Помер 15 березня 1938 року, похований у крипті Кафедрального собору міста Ужгорода.

Праці

• «Додатки до исторіи русинов и руських церквей в бувший жупі Земплинской» (1922—1937)
• «Перва проба исторіи греко-католицькой Мукачевской епархии» (1924)
• «Іван Фогарашій» (1927)
• «О первых начатках народного школьництва на Подкарпатской Руси» (1927)
• «Михайло Лучкай: життєпис і твори» (1929)
• «Князь Федор Корятович и Марамарош» (1931)
• «Папска булла о переложеню оседка греко-католицькой Мукачевськой епархіи з Мукачева до Ужгороду» (1935)
• «Вплив Реформації на підкарпатських русинів» (1943)

Вшанування пам'яті

Від лютого 2023 року вулиця його імені є в Ужгороді.

Джерела

• Герасимова Г. П. Гаджега Василь Миколайович Archivované 2016-04-16 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• Šablóna:ЕУ. Словникова частина. — Т. 1. — Львів, 1993. — С. 332.
• Волошин А. Прелат-протоієрей др.Василь Гаджега. – Науковий збірник товариства «Просвіта» (Ужгород), 1938 р., т. 13-14, с
• Магочій П.-Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848—1948). — Ужгород, 1994. — С. 176.
• Штефан А. За правду і волю. Спомини і дещо з історії Карпатської України. — Торонто, 1973. — С. 284.
• Данилюк, Д. Гаджега – дослідник історії і культури Закарпаття. Carptica – Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн центральної і південно-східної Європи. – Вип. 2. – Ужгород, 1993. – С. 187-193.
• Павленко, Г. В. Гаджега Василь Миколайович (1864-1938). Діячі історії, науки і культури Закарпаття: Малий енциклопедичний словник. ред. В. І. Падяк. — Ужгород, 1999. — С. 41.
• Федака, С. Василь Миколайович Гаджега: 140-річчя з дня народження вченого і громадського діяча (1864-1938). Календар краєзнавчих пам'ятних дат на 2004 рік. ЗОУНБ. – Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2003. – С. 156-159

Michal Lučkaj

Лучкай Михайло Михайлович (Šablóna:Lang-la; справжнє прізвище — Поп; 19 листопада 1789, Великі Лучки — 3 грудня 1843, Ужгород) — український закарпатський мовознавець, фольклорист та історик. Парох церкви Преображення Господнього в Ужгороді у 1826—1829, 1831—1843 роках.

Життєпис

Михайло Лучкай народився 19 листопада 1789 року у Великих Лучках на Мукачівщині, у колишній Березькій жупі (комітаті) (тепер Закарпатська область України), у сім'ї багатодітного греко-католицького священика Михайла Попа. Михайло був старшим і мав чотирьох сестер (Марія, Катерина, Анна, Пелагія) та брата (Іван).

Початкову освіту здобув у рідному селі, потім навчався в Другетівській гімназії в Ужгороді. У 1812 році закінчив філософські студії в гімназії Великого Варадину (тепер — Румунія). Продовжив освіту в греко-католицькій семінарії (конквіті) Святої Варвари у Відні (1812—1816), відвідував лекції в університеті. Був учнем відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського.

Протягом 1816—1817 років — священик у рідному селі Великих Лучках, у 1817—1827 роках Лучкай — бібліотекар, архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. У 1826 році прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Алексія Повчі, і його було призначено парохом Ужгородського Свято-Преображенського храму. Завдяки сприянню отця Івана Фогарашія, 28 липня 1829 року Михайло Лучкай виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в місті Лукка разом із дяками В. Талапковичем та І. Микуличем. В Італії о. Михайло захопився вивченням архівних матеріалів та філологією. Як наслідок його праці — видання «Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» (Буда, 1830).

У 1830 році повернувся до Закарпаття, де до кінця життя був священиком в Ужгороді (на Цегельні, парохом Ужгородського Свято-Преображенського храму, 1831—1843 роки); служачи тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкування парафіальних шкіл на території єпархії.

Помер Михайло Лучкай 3 грудня 1843 р. Похований на території Преображенського храму у капличці.

Творча і видавнича діяльність

У 1830 Михайло Лучкай видав у м. Буда «Граматика слов'яно-руська: або старослов'янська і теперішня, поширена у карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом» (написана і видана латиною) — першу на Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору. Сучасники високо оцінили працю вченого. Члени галицького гуртка «Руська трійця» Я. Головацький, М. Шашкевич та І. Вагилевич глибоко поважали автора граматики і вважали його працю найкращою з-поміж усіх, створених на західноукраїнських землях.

Будучи провідником руських ідей, Лучкай завжди виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини.

У 1831 році Михайло Лучкай видав «Церковні бесіди на всі неділі року».

Твором, який уславив ім'я Михайла Лучкая, стала написана латиною шеститомна «Історія карпатських русинів» (Šablóna:Lang-la, за життя не видана). Для її написання ним були використані архівні матеріали Мукачівської греко-католицької єпархії, літописи та тогочасна і давня література. У цій праці він довів автохтонний (місцевого походження) характер руського населення Закарпаття, які заселили цей край задовго до приходу угорців. Перші чотири томи у перекладі українською мовою опубліковано у Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури» у Свиднику (1883–1891). Тривалий час праця зберігалася у бібліотеці Ужгородського національного університету. З 1999 р. видання «Історії…» здійснює ужгородське видавництво «Закарпаття».

Наукові праці

• Лучкай, Михайло Михайлович. Історія карпатських русинів церковна і світська (давня і нова аж по наш час) написана на матеріалі достовірних авторів, королівських грамот та архівних документів Мукачівської Єпархії Михайлом Лучкаєм, придворним настоятелем храму п. д. м. в італійському м. Лукка, ужгородським священиком, перед тим єпархіальним секретарем [Текст] : — У 6 т. / М. М. Лучкай. — Ужгород: Ужгородський держ. ун-т, 1999 . — (Письменство Закарпаття).
  • Т. 1 : Від найдавніших часів до приходу мадярів у Язигію та Дакію. — Ужгород: [б. в.], 1999. — 197 с. — ISBN 996-7703-06-1.
  • Т. 2 : Містить в собі статус цих країв від приходу мадярів по 1690 рік. — [Б. м.]: [б. в.], 2000. — 388 с.: іл. — ISBN 996-7703-07-Х. — ISBN 996-7703-06-1.
  • Т. 3 : / пер. з латин. А. М. Ігнат ; дешифрування рукоп. Ю. М. Сак ; голова редкол. Е. В. Швед. — [Б. м.]: [б. в.], 2002. — 323 с. — ISBN 996-7703-07-X. — ISBN 996-7703-06-1. — ISBN 996-7703-46-0.
  • Т. 4 : [Б. м.]: [б. в.], 2003. — 326 с. — ISBN 996-7703-07-Х. — ISBN 996-7703-06-1. — ISBN 996-7703-46-0. — ISBN 996-7703-60-6.
  • Т. 5 : Історія Мукачівської єпархії, укладена Іваном Пастелієм, старшим настоятелем Мукачівського капітулу, а видана Михайлом Лучкаєм, луккським придворним настоятелем / пер. з нім. М. І. Зимомря ; дешифр. рукопису, пер. з лат. М. В. Орос ; гол. редкол. Е. В. Швед. — Ужгород: [б. в.], 2004. — 251 c. — ISBN 996-7703-06-1. — ISBN 996-7703-07-X. — ISBN 996-7703-46-0. — ISBN 996-7703-60-6. — ISBN 966-7703-76-2.

Вшанування пам'яті

На честь Михайла Лучкая навзано вулиці у Києві, Львові та Ужгороді.

Джерела та література

• Ф. І. Стеблій. Лучкай Михайло Михайлович Archivované 2016-09-16 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• Довідник з історії України Archivované 2008-03-10 na Wayback Machine
• Свято-Преображенська греко-католицька парафія м. Ужгород

Marijka Pidhirianka

Марі́йка Підгіря́нка (ім'я при народженні Марія Омелянівна Ленерт, в шлюбі — Домбровська; Šablóna:ДН, с. Білі Ослави Надвірнянського повіту Станиславівського воєводства — Šablóna:ДС, смт Рудне біля Львова, похована у Львові на Личаківському цвинтарі) — відома галичанка, українська поетеса та освітянка.

Життєпис

Народилася Марія Ленерт в сім'ї лісничого в селі Білі Ослави, нині Надвірнянського району Івано-Франківської області. По матері вона була українкою, а по татові — німкеня. У Марії рано пробудився потяг до літератури, поезії. У 13 років пробує свої поетичні сили. 1900 року екстерном успішно склала іспити в учительській семінарії у Львові. Отримала диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддала шкільній роботі в селах Прикарпаття і Закарпаття та десятки років літературній діяльності.

Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 року в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла в 1908 році.

1904 року в селі Рудне, де працювала, познайомилась з учителем місцевої школи Августином Домбровським, майбутнім педагогом, громадським діячем, послом до УНРади. 1905 року взяла з ним шлюб і народила чотирьох дітей: сина Остапа — викладача французької мови в Львівському університеті ім. Франка, кандидата філологічних наук; Романа — перекладача з німецької, працівника газети «Шлях перемоги» у Мюнхені; Маркіяна — українського громадського діяча Австралії, інженера-електрика, автора «Підручника шофера»; дочку Дарію — викладачку української мови й літератури шкіл Галичини. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B9%D0%BA%D0%B0_%D0%9F%D1%96%D0%B4%D0%B3%D1%96%D1%80%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%B0..jpg|náhľad|349x349bod|Нагробок на могилі поетеси Марії Підгірянки Працюючи з чоловіком учителями, змушені були неодноразово переїжджати з дітьми з місця на місце, проживали часто у шкільних приміщеннях. У 1919—1928 працювали на Закарпатті в тодішній Чехословаччині, де в селах Зарічево і Порошково Перечинського повіту та Довгому Іршавського повіту навчали дітей української грамоти, провадили у краї українську патріотичну роботу.

Похована на полі № 5 Личаківського цвинтаря у м. Львів.

Творчість

[[Файл:Svoboda_children_books_1937_210.png|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Svoboda_children_books_1937_210.png%7Cnáhľad%7C250x250bod%7CРеклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937 року]] Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів Марійки Підгірянки до 1939 року — мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»). Працювала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми.

Досить своєрідною є поема «Мати-страдниця», написана 1919 року. Події твору — одна зі сторінок життя західноукраїнських вигнанців під час Першої світової війни, коли тисячі галичан померло в концентраційних таборах від голоду та епідемій. Композиційним обрамленням поеми є «Вступ» і своєрідний епілог. Сповідь страдниці становлять 12 пісень, поданих у вигляді голосінь.

У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її книги не видавалися, окремі вірші з'являлися лише в журналах. Потім у видавництвах Львова та Києва вийшли друком маленькі збірки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть».

У 1962 вірші авторки увійшли до колективної збірки «Гірські квіти», що вийшла друком в Ужгороді.

За роки незалежності побачили світ у видавництвах Києва, Ужгорода, Коломиї, Івано-Франківська книжки «Розповім вам казку, байку» Archivované 2013-04-06 na Wayback Machine, «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем народу», «Краю мій, рідний», «Учись, маленький», «Три віночки», «Мелодії дитинства», «Мати-страдниця».

2009 року син поетеси Маркіян Домбровський профінансував видання найповніше зібрання творів Марійки Підгірянки великим томом «Для Вкраїни вірно жиймо» (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2009).

Окремі твори

Казки

• Подертий кожушок [online]. [Cit. 2023-08-06]. Dostupné online. Archivované 2020-09-20 z originálu.
• Киця і квачик [online]. [Cit. 2023-08-06]. Dostupné online. Archivované 2020-09-18 z originálu.
• Їжачок [online]. [Cit. 2023-08-06]. Dostupné online. Archivované 2020-10-22 z originálu.

Вшанування пам'яті

Музеї

• У місті Тлумач, що на Івано-Франківщині від 1991 року діє Музей-кімната Марійки Підгірянки.
• На батьківщині поетеси, у селі Білі Ослави від 1996 року діє музей Марійки Підгірянки, яким опікується науковий працівник музею, лауреат премії її імені Василь Левицький.

Пам'ятники, меморіальні таблиці

• 13 липня 2014 року було урочисто відкрито й освячено перший у світі пам'ятник Марійці Підгірянці на її батьківщині в селі Білі Ослави (скульптор, член Національної спілки художників України Володимир Довбенюк).
• На будинку Уторопської середньої школи 21 квітня 1991 року встановлено меморіальну таблицю на честь письменниці.
• На будинку загальноосвітньоЇ школи с. Ворона Коломийського району встановлено меморіальну дошку на честь письменниці.
• На будинку школи с. Антонівка Тлумацького району встановлено меморіальну дошку на честь письменниці.
• У Зелений вівторок (21 червня 2016), який у Білих Ославах традиційно величають «Днем Марійки Підгірянки», з нагоди 135-річчя від дня її народження відкрили меморіальну дошку народній учительці та поетесі..
• На будинку у селищі Рудне біля Львова по вул. Грушевського, де Марійка Підгірянка мешкала останні роки свого життя, встановлена меморіальна таблиця.
• В 1990 році у с. Зарічево на будівлі музею освіти їй встановлено меморіальну дошку.
• 7 травня 1991 року Марію Підгірянку занесено до Книги Пам’яті, заснованої товариством "Просвіта" в Ужгороді.

Театри, премії

• Ім'я Марійки Підгірянки від 1991 року носить Івано-Франківський театр ляльок.
• Івано-Франківське обласне товариство української мови ім. Тараса Шевченка «Просвіта» у 1991 році заснувало премію імені Марічки Підгірянки в галузі літератури і мистецтва.
• У Косівському районі 1993 року засновано премію імені Марічки Підгірянки для освітян/ок району.
• На честь Марічки Підгірянки названий 22-ий курінь УПЮ,.

Вулиці, сквери, парки

Ім'ям Марійки Підгірянки названі вулиці у багатьох містах і селах Західної України, зокрема, у Івано-Франківську, Коломиї, Кийданцях, Надвірній, Калуші, Тисмениці, Перечині, Хусті, Ужгороді, Ланчині, Косові, Тлумачі, Зимній Воді, Рудному, Вікнянах, Сімері тощо.

Педагогічна діяльність

Школу і дітей поетеса любила над усе, їм присвятила своє життя — понад сорок років пропрацювала Марія Омелянівна на ниві народної освіти. У своїй педагогічній діяльності вона вдало використовувала свій поетичний талант та художнє слово — її щирі мелодійні вірші допомагали учням краще запам'ятовувати букви та засвоювати арифметичні дії. Працюючи вчителькою, займалася великою громадсько-політичною діяльністю, активно спілкувалася з місцевими селянами.

1900

Екстерном закінчила жіночу вчительську семінарію у Львові, здобула омріяний фах вчителя й одержала призначення в Уторопську школу (Косівський район, Івано-Франківська область).

Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт впроваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці — з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття тривало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвертий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і виставляла оцінки, чого раніше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і старанніше виконували письмові завдання, — пише Михайло Мочульський. — На пополудневе заняття був призначений перший рік навчання. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні треба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: використовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викликали радість у дітей, але й сприяли посиленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі віршики — і діти вмить запам'ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка — теж.

У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий інспектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчительки, зробив запис у повізитаційному протоколі".

1916—1918

Марія Домбровська працювала учителькою на шкільних курсах для українських біженців шкільного віку, тут вчителювала разом з письменником і видавцем Богданом Заклинським (1986—1946 рр., учитель народних шкіл на Галичині та Закарпатті, дитячий письменник, автор шкільних підручників «Читанка для волинських дітей» (1918 р.) «Букварева читанка» (1919 р.), «Веснянка» (1919 р.)

1919—1928

На Закарпатті у трьох селах — Зарічево і Порошкове Перечинського та Довгому Іршавського повіту — навчала дітей української грамоти. Разом із чоловіком Августином Марія Омелянівна проводила велику патріотичну роботу за що чеські власті прогнали її з посади вчительки (про цей випадок писав часопис «Наша земля» у восьмому номері за 1927 рік). Довелося заробляти на шматок хліба даючи у селі Довгому приватні уроки онукам Івана Франка — Тарасові й Миронові, дітям його дочки Ганни Франко-Ключко .

1929

Разом з сестрою чоловіка очолила сільську школу в Антонівці (Тлумацький район Івано-Франківської області). На школі висить меморіальна дошка на її честь. За спогадами одного з її учнів, Стефана Терлецького, обидві жінки разом викладали більш ніж ста дітям. Основною дисципліною мала бути польська, але викладання української мови та літератури також було дозволено. Терлецький згадує, як його вчителька прищеплювала йому та іншим учням і ученицям свою величезну любов до української культури. Підгірянка, в свою чергу, натхненна класом написала вірш «Гомін» (1934).

1937

Марія Домбровська стала директором чотирикласної школи в селі Братишів Тлумацького повіту (Тлумацький район Івано-Франківської області). Взяла участь у конкурсі поезії, яку проводило Товариство взаємної помочі вчителів. Вірш «Складаємо присягу», музику до якого написав композитор Станіслав Людкевич, невдовзі став вчительським гімном, відзначений першою премією в розмірі 150 злотих, а вірш «Хай неволя тьми зникає» здобув друге місце з грошовою винагородою 100 злотих .

1940

В селі Нижеві Тлумацького повіту з поетесою стався нещасний випадок. Через отримані важкі травми вона змушена була назавжди покинути вчительську працю, якій віддала чотири десятиліття.

1941

Педагогічне подружжя Домбровських видає в м. Станіславі (Івано-Франківськ) Буквар для українських шкіл. 

Посилання

• Šablóna:ШевЕ-5
• Šablóna:УМЕ11
• Сайт про Марійку Підгірянку Archivované 2008-12-24 na Wayback Machine
• Біографія, огляд творчості Archivované 2008-05-31 na Wayback Machine
• У поетичному світі Марійки Підгірянки (до 130-річчя від дня народження) Archivované 2014-02-22 na Wayback Machine
• Книш У. Вона розуміла мову сивого лісу Archivované 2016-08-10 na Wayback Machine // Гуцульський край.
• Марійка Підгірянка. Дитячі вірші Archivované 2014-11-29 na Wayback Machine
• Д. Макогон. Невідомий лист Д. Макогона до Марійки Підгірянки // Радянське літературознавство. — 1972. — № 6. — С. 71–72.Šablóna:Недоступне посилання
• Підгірянка М. Відгуки душі : поезії / Марійка Підгірянка. — У Львові : Накладом Т-ва ”Взаїмна Поміч гал. і буков. учителів(-ьок)” — 53 с. Archivované 2018-10-03 na Wayback Machine
• Підгорянка М. Збірничок віршів для дітей / Марійка Підгорянка. — Ужгород : б. в., 1926. – 31 с. Archivované 2020-09-21 na Wayback Machine
• Підгірянка М. Мати-страдниця : поема / М. Підгірянка. — Винипег : Накладом Орг. українок Канади, 1945. — 30 с. : іл. Archivované 2020-08-14 na Wayback Machine
• Казки Марійки Підгірянки Archivované 2020-09-26 na Wayback Machine на проєкті Дерево казок
• Марійка Підгірянка – видатна галицька поетеса, на честь якої у Франківську названа вулиця // frankivchanka.info
• Твори для дітей Марійки Підгірянки в бібліотеці TOU

Užhorodský duchovný seminár

У́жгородська гре́ко-като́лицька богосло́вська акаде́мія і́мені блаженного Теодо́ра Ро́мжі — греко-католицький вищий навчальний заклад, розташований поблизу міста Ужгород на Закарпатті.

Історія

Започаткування цього вагомого для Церкви духовного закладу краю сягає часів єпископа Михайла Мануїла Ольшавського, який у 1744 році заснував у м. Мукачево богословську школу. З 1778 року школа продовжує свою діяльність у стінах Ужгородського замку, який імператриця Марія-Терезія подарувала Мукачівському єпископу Андрію Бачинському.

Перенесена з Мукачева до Ужгорода богословська школа єпископа Ольшавського була перетворена владикою Бачинським у духовну семінарію з чотирирічним терміном навчання, що носила назву ім. Трьох Святителів. У 1941 році семінарія отримала статус академії.

З 1949 року, у час ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії, академію закрили. Вихід тоді був один — підпільна семінарія, виховання та навчання протягом років по домах: у підпіллі з 1956 до 1991 року підготовлено і висвячено 53 священики.

Релігійна свобода, повернена у 1989 році, дала можливість відновити діяльність богословської академії, в м. Мукачево під керівництвом ректора — владики Йосифа Головача. Для покращення умов виховання семінаристів керівництво Мукачівської єпархії шукало можливості для спорудження нового будинку для богословської академії, оскільки старе приміщення — замок — перебуває у державній власності.

Отримавши у 1992 році територію під будівництво при в'їзді в с. Минай, що біля Ужгорода, 28 червня того ж року був посвячений наріжний камінь будови академії.

1992—1993 навчальний рік розпочали в Ужгороді, але ще не в новобудові, а лише у вагончиках, які були розміщені на території майбутньої академії: ні літня спека, ані зимовий холод не перешкоджали семінаристам докладати зусилля, щоб стати священиками.

28 червня 2004 року на першому святкуванні свята Перенесення мощей Блаженного священномученика Теодора Ромжі кардинал Йозеф Томко з Риму освятив завершене будівництво нової семінарії і фундамент під нову семінарійну церкву. 28 червня 2007 року владика Мілан разом із кардиналом Теодором Едгаром Мак-Керріком, вашингтонським архиєпископом-емеритом, освятив нову церкву на території богословської академії.

6 грудня 2008 року духовна академія відсвяткувала 230 років її перенесення з Мукачева до Ужгороду і початок навчання у стінах Ужгородського замку.

З часу відновлення діяльності Мукачівської греко-католицької єпархії понад 150 студентів академії отримали дипломи про закінчення філософської та теологічної освіти.

Випускники

Іванчо Даніель

Див. також

• Духовні навчальні заклади

Джерела

• Ужгородська греко-католицька богословська академія імені Теодора Ромжі

Mukračevský monastier

Миколаївський Мукачівський жіночий монастир — православний монастир на Чернечій горі в Мукачеві на Закарпатті. Перебуває під керівництвом Мукачівської і Ужгородської єпархії УПЦ (МП). Миколаївська церква і келії є пам'яткою архітектури національного значення (№ 171).

Історія

Заснування

Час заснування монастиря невідомо. Згідно усного переказу і передмови до Мукачівської хроніки, монастир був заснований в XI столітті. Згідно іншого старовинного передання Мукачівський Святомиколаївський монастир був заснований ще до 1242 року, а ченці-василіяни, що жили за правилами св. Василія тут поселились ще за княжих часів це підтверджує той факт, що після татарського лихоліття, Закарпаття а з ним і Мукачівська обитель була повністю зруйнована. Документальні свідчення про існування монастиря відносяться до XIV століття.

Як свідчить Мукачівський літопис, князь Федір Корятович прибув з Поділля в Угорську Русь влітку 1339 на службу до угорського короля Кароля I, який віддав йому у володіння Мукачівську домінію. На Чернечій горі на березі річки Латориця князь Федір Корятович збудував дерев'яну церкву та невеликий корпус для ченців і дав монастирю 8 березня 1360 грамоту, в якій закріпив за монастирем два села — Лавки та Бобовище разом з усіма повинностями, а також десяту частину виноградника з гір Іван і Лемчовка і деякі повинності з села Оросвийґ і Мукачівського замку (проте, на думку слов'янознавців А. Л. Петрова, ця грамота — фальсифікат, хоча і дуже старовинний).

Першим ігуменом, який згадується в історичних документах, був Лука. З 1491 монастир став резиденцією закарпатських православних владик, які об'єднали всі Закарпатті в Мукачівській єпархії.

Василіянин о. А. Кралицький навів легенду, згідно якої відновив монастир подільський князь Федір Корятович, як винагороду за чудесне врятування від змія, через заступництво св. Миколая Чудотворця. Шукаючи місце на нову обитель князь побачив ангела, який і вказав на місце майбутньої святині. Першим ігуменом Мукачівського монастиря був Лука, а його період вважається епохою розвитку святині. Першим мукачівським єпископом став владика Йоан. Саме від мукачівського монастиря і отримала свою назву Мукачівська єпархія. При монастирі монахи перекладали богослужбові книги. Також була заснована школа подібна до Острозької

Руйнація

Однак недовго обитель розвивалася. Під час війни між австрійськими Габсбургами та трансільванськими князями в 1537 році Мукачівський монастир був знову зруйнований, тоді й загинула велика частина монастирських документів та архівів. Відновлення монастиря проходило в 1538—1550 роки за єпископа Василя I і за допомогою австрійського імператорора Фердинанда I.

У 1657 р. монастир втретє було зруйновано, польським гетьманом Любомирським. З другої половини XVIII ст. почалося будівництво сьогоднішнього монастирського комплексу. Саме в цей час Дмитро Рац — покровитель василіян, користуючись авторитетом у Відні домігся перенесення осідку єпископа з Чернечої гори до Ужгороду.

Монастир був резиденцією православного єпископа, в ньому велася хронологія, переписувалися богослужебні і повчальні книги. Монастирська школа відіграла важливу роль у культурно-релігійному житті Закарпаття.

З'єднання (унія)

У 1646 році на Закарпатті, незважаючи на певний опір духовенства і мирян, з метою збереження православних традицій від проникнення в єпархію реформації, була прийнята унія з Римською церквою. Це рішення було прийнято в Ужгородському замку, де зібралися 63 священики, при тому, що духовенство Мукачівської єпархії налічувало 600 чоловік.

У період прийняття унії православним єпископом був Іоаникій Зейкан (†1684), який кілька разів виганяв разом із ченцями з Мукачівського монастиря прихильників унії. За часів єпископа Іоаникія, в 1661 році в Мукачівському монастирі був побудований перший кам'яний храм, кам'яна ротонда (архітектор С. Пьяменс) на кошти молдавського воєводи Костянтина Басараба. У 1664 році трансильванська княгиня, католичка Софія Баторі остаточно вигнала єпископа Іоаникія і передала монастир греко-католицького єпископа Петру (Парфенію). Єпископ Іоаникій оселився в Імстичево, де побудував новий монастир.

З того 1664 і до 1946 року монастир перебував у віданні греко-католицького чернечого ордену василіан. Справжній кам'яний монастир побудований в 1766—1772 роках (архітектор Дмитро Рац), а велична Свято-Миколаївська церква в 1798—1804. У 1862 році в монастирі сталася велика пожежа, наслідки якого усунули до 1865 року. У 1920-х роках роботу монастиря реорганізували ченці-василіани з Галичини. При монастирі зберігалися цінна бібліотека (понад 6 000 рідкісних книг і рукописів) і архів.

У XVIII ст. з мукачівської духовної школи вийшло десятки монахів просвітителів Закарпаття. Серед них історики Йоанікій Базилович, ЧСВВ та Анатолій Кралицький, ЧСВВ, філолог Арсеній Коцак, ЧСВВ, У 1733 р. Мукачівський монастир стає також осідком протоігумена провінції св. Миколая оо. Василіян на Срібній Землі. Першим протоігуменом став Гедеон Пазин, ЧСВВ

У 20-их рр. ХХ ст. Мукачівський монастир став центром оновлення монашого життя оо. Василіяни на Закарпатті. З Мукачівського новіціяту вийшли такі відомі василіяни як нині блаженний Павло Гойдич — єпископ Пряшівський, Йосиф Мартинець — перший єпископ греко-католиків Бразилії, Микола Дудаш, єпископ в Угорщині, Павло Миськів — довголітній протоархимандрит ЧСВВ, о. Севастіян Сабол, ЧСВВ (псевдонім Зореслав), відомий письменник, член НТШ, о. Йосиф Завадяк, ЧСВВ, останній ігумен Боронявського монастиря, який загинув мученицькою смертю у 1958 р.

Монастир за часів СРСР

У 1946—1947 роках, після окупації Закарпаття радянськими військами, монастир було передано православній церкві московського патріархату, він став жіночою обителлю. У нього перевели частину сестер з монастиря Різдва Пресвятої Богородиці в с. Липча. Монастирську бібліотеку та архів передали в університетську державну бібліотеку в Ужгороді та в обласний архів Закарпаття.

Першою настоятелькою стала ігуменія Параскєва (Прокоп, померла в 1967), в схимі Ніна. При закритті в 1961 році монастиря в с. Липча його сестри переселилися в Мукачево. Близько п'ятдесяти років духівником Мукачівського монастиря був архімандрит Василій (Пронін). У 2000-х роках в монастирі проживає близько 80 черниць. Управляє монастирем ігуменя Епістімія (Щербан), духівник монастиря з 1997 року — Феодор (Мамасуев) (з 2007 року — єпископ Мукачівський і Ужгородський московського патріархату).

Ікони

У монастирі зберігаються ікона Божої Матері, Скоропослушниця, Іверська ікона Божої Матері, привезена з гори Афон, і рака з частиною мощей преподобного Мойсея Угрина, а також є безліч частинок мощей інших угодників Божих.

У 1926 р. на прохання оо. Василіян Святіший Отець Пій ХІ дарує мукачівському монастирю старовинну чудотворну ікону Богородиці, як запоруку відновлення марійського культу та побожності серед вірних. Ікона датується 1453 р. Так на всі богородичні свята при монастирі відбувалися багатотисячні відпусти з найбільшим Успенським.

Однак 24 березня 1947 р. Мукачівський василіянський монастир було ліквідовано, а всіх 33-ох монахів — василіян було перевезено до Імстичівського монастиря. Замість василіян монастир заселили православними монахинями РПЦ. 1936 р. ігумен Мукачівського монастиря о. Полікарп Булик, ЧСВВ та магістер новіціяту о. Гліб Кінах, ЧСВВ замовляють копію ікони, яку у 1947 р. поставили на місце оригіналу, а оригінал на зберігання передали родині бр. Юліана Миговича, ЧСВВ.

Література

• Brevis Notitia Fundationis Theodori Koriathovits Olim Ducis De Munkacs, Pro Religiosis Ruthenis Ordinis Sancti Basilii Magni, In Monte Csernek Ad Munkacs, Anno MCCCLX Bazilovič, Joannikij 1799 Archivované 2021-01-18 na Wayback Machine Šablóna:Ref-la
• Енциклопедія Підкарпатської Русі. С.267.
• Енциклопедія українознавства. В 10-ти т. / Гол. ред. В. Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

Monastýr svatého Mikuláše je pravoslavný klášter na Klášterní hoře (ukrajinsky ) v Mukačevu. Patří do jurisdikce Mukačevské eparchie. Od poloviny 20. století se jedná o ženský klášter.

Historie

Přesné datum jeho založení je neznámé, pravděpodobně byl založen koncem 11. století. Ve 14. století byl klášter pod patronací Teodora Koriatoviče. V roce 1491 se stal sídlem eparchie Mukačevské, která měla jurisdikci celé Zakarpatí. V roce 1537 byl klášter za války vypálen, brzy poté byl se svolením císaře Ferdinanda I. přestavěn. Po obnovení plného církevního společenství mezi církví byzantského obřadu v Mukačevské eparchii a římskokatolickou církví (Užhorodská unie) se v roce 1646 klášter připojil k řeckokatolickému baziliánskému mnišskému řádu. Od té doby byl archimandrita také generálním představeným řádu v Zakarpatí. Biskupská rezidence byla v roce 1751 přenesena do Mukačeva, ale správním centrem baziliánů zůstal klášter. V letech 1798–1804 byl kostel sv. Mikuláše postaven v klasicistním stylu. V roce 1862 byla velká část opět zničena požárem, ale během tří let byla znovu postavena. Během 20. letech 20. století byl klášter přestavěn a byly provedeny reformy. Dne 14. 3. 1939 se v klášteře bránila jedna četa československé stráže obrany státu proti maďarské armádě, která toho dne zahájila okupaci Podkarpatské Rusi.

Klášterní škola a knihovna

Klášter provozoval školu a knihovnu, které se staly důležitými pro kulturní a náboženský život regionu. Udržoval také kontakty s východoevropskými a bálkánskými ortodoxními církvemi. Igumen Anatolij Kralickij (*1835–†1894) byl významný rusínský národní buditel a zakarpatský spisovatel.

Historie kláštera po 2. světové válce

V roce 1946 sovětské úřady zlikvidovaly Ukrajinskou řeckokatolickou církev a klášter byl nucen stát se pravoslavným. Všichni mniši odmítli konvertovat a byli vyloučeni. Sbírka více než 6000 vzácných knih a rukopisů a její archivy byly převedeny do místních muzeí a archivů. Klášter byl přeměněn na klášter pro pravoslavné jeptišky z jiných uzavřených sovětských klášterů. Dnes v klášteře žije asi sedmdesát pravoslavných sester.

The Saint Nicholas Monastery (Ukrainian: Миколаївський Мукачівський жіночий монастир, romanized: Mykolaivskyi Mukachivskyi zhinochnyi monastyr is an Eastern Orthodox monastery located on Chernecha Hora (monk's hill) in Mukachevo, Ukraine. It belongs to the jurisdiction of Eparchy of Mukachevo and Uzhhorod of the Ukrainian Orthodox Church (Moscow Patriarchate). It is a female monastery, headed by hegumenia Epistimiya Sherban.

History

The exact date of its founding is unknown, though some believe it was founded in the late 11th century. In the 14th century the monastery was under the patronage of Fedir Koriiatovych. In 1491 it was made the seat of the Eastern Orthodox Eparchy of Mukachevo that had jurisdiction was the whole of Transcarpathia. In 1537, the monastery was burned during war though it was rebuilt soon after with permission of Emperor Ferdinand I. After the Union of Uzhhorod in 1646, the monastery joined the Greek Catholic Basilian monastic order. From then on the archimandrite was also the superior general of the order in Transcarpathia. The bishop's residence was transferred to Mukachiv in 1751, but the monastery remained the administrative center for the Basilians. During the years 1798–1804 the Saint Nicholas Church was constructed in a Classicist style. In 1862 much of it was again destroyed by fire, but rebuilt within three years. The monastery ran a school and library which became important to the cultural and religious life of the region. It also maintained contacts with the Eastern Orthodox of the Balkans and eastern Europe. Hegumen Anatol Kralytsky was a prominent Transcarpathian writer in the 19th century.

In the 1920s, the monastery was restructured and reforms were introduced by Basilian monks from Galicia. In 1946 the Soviet regime liquidated the Ukrainian Greek Catholic Church, and the monastery was forced to become Eastern Orthodox. All of the monks refused to convert and were exiled. The collection of over 6,000 rare books and manuscripts and its archives were transferred to local museums and archives. The monastery was transformed into a convent for Orthodox nuns from other monasteries that were closed by the Soviets. At present there are about seventy Orthodox nuns housed in the monastery.

Mychajlo Petrovyč Drahomanov

Михайло Петрович Драгома́нов (використовував псевдоніми Толмачев, Українець, М. Кузьмичевський, П. Кузьмичевський, Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Петрик, Морін Олександр Левів, М. Т—ов та ін.; Šablóna:ДН, Гадяч, Полтавщина, Російська імперія — Šablóna:ДС, Софія, Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, засновник українського соціалізму, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864–1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (1889–1895).

Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки, Михайла Косача й Оксани Драгоманової. Батько Світозара Драгоманова, Лідії Шишманової, Аріадни Труш, тесть — Івана Шишманова та Івана Труша.

Визначний ідеолог українців-автономістів.

Життєпис

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE.2.gif|náhľad|294x294bod|Михайло Драгоманов Народився у місті Гадячі, нині районний центр Полтавської області, Україна (тоді Полтавська губернія, Російська імперія). Батьки Михайла Драгоманова, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. «Я надто зобов'язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби…» — згадував пізніше Михайло.

У 1849–1853 роках навчався у Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом.

Продовжив навчання у Полтавській гімназії (нині Полтавська школа № 3). Вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що «книжок… Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів… здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі… як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо».

Восени 1859 року вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Тут у нього з'являються значно ширші й більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у студентському середовищі. Став одним із засновників недільних українськомовних шкіл у Києві (1859).

Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя Київського навчального округу, славетного хірурга Миколи Пирогова, який «допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську». Михайло намагався органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої.

Етапним у справі становлення Михайла Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві 22 травня 1861 року, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. [[Файл:Нечуй-Левицький_І.С.-3.jpg|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9D%D0%B5%D1%87%D1%83%D0%B9-%D0%9B%D0%B5%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86.%D0%A1.-3.jpg%7Cnáhľad%7C350x350bod%7CКиївська «стара» громада разом зі студентською, 1874 р. Зліва направо: перший ряд: невідомо, Комарецький, невідомий представник студентської громади, Олександр Русів (скарбник), Іродіон Житецький, Волянський, Трохим Біленький, Михайло Левченко; другий ряд: Микола Лисенко, Павло Чубинський, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Орест Левицький (делегат студентів при старій громаді), Діаконенко; третій ряд: Фаворський, Михайло Драгоманів, Петро Косач (?), Білоусів, Микола Ковалевський, Пащенко, Хведір Вовк, Володимир Антонович, Микола Вербицький, Вільям Беренштам, невідомо, невідомо, Павло Житецький, невідомо.]] 1863 року став членом товариства «Громада», об'єднання, що було формою пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української історії, культури, народного побуту, права. Пізніше, у 1870-х роках, з'явилися нові, «молоді» Громади, в статутах яких уже стояло питання про «самостійне політичне існування» України з «виборним народним правлінням». Займаючи проукраїнську позицію, він висловлював думку: «поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем». Михайло Драгоманов увів у вжиток термін — носії малоросійщини:Šablóna:ЦитатаЗ середини 1860-х років становлення Михайла Драгоманова як ученого відбувалося в тісному взаємозв'язку з його публіцистичною діяльністю. У тодішніх його роботах — історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних — мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підґрунтя означуваного питання.

1870 року Київський університет відрядив Михайла за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів.

Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності Михайла Драгоманова посідала Галичина. Він намагався «розбудити» галицьке громадське життя (так, як він це розумів), піднести рівень суспільної свідомості.

Трирічне закордонне турне Михайла Петровича було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з науковим західноєвропейським досвідом.

Наступ реакції, утиски проти відроджуваних проявів української культури змусили Драгоманова, який був звільнений з Київського університету восени 1875 року, виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. У березні 1876 року через Галичину й Угорщину він вирушив до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети.

Восени 1876 року Михайло Драгоманов створив у Женеві громадсько-політичний збірник «Громада». Було видано 5 томів збірника. Головна тема «Громади» — дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і прагнення до свободи та рівності серед світової спільноти. [[Файл:Пам._д._Драгоманову.JPG|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9F%D0%B0%D0%BC._%D0%B4._%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%83.JPG%7Cnáhľad%7C267x267bod%7CПам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Івано-Франківськ.]] [[Файл:МД_Михайло_Драгоманов_(Зелений_Гай).jpg|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%9C%D0%94_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_(%D0%97%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%93%D0%B0%D0%B9).jpg%7Cnáhľad%7C356x356bod%7CПам'ятна дошка Михайлу Драгоманову, Урочище Зелений Гай, Гадяч.]] З другої половини 1880-х років Михайла Петровича запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.

В Емському указі 1876 року, скерованому проти української мови та українофілів, вказувалося на необхідність вислання Михайла Драгоманова і Павла Чубинського як небезпечних агітаторів. На підставі Емського указу було ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету. В 1878 році на Паризькому літературному конгресі Михайло Петрович зачитав доповідь «La littérature oukraïnienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Прочитавши цю доповідь, що вийшла окремою брошурою, Карл Маркс підкреслив у тексті такі слова: «Тарас Шевченко — син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».

1889 року запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія, тоді Князівство Болгарія), де працював до своєї кончини.

«Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні», — свідчила Леся Українка про останні дні свого дядька. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти обірвала життя вченого і громадського діяча.

Помер і похований у Софії.

Наукова кар'єра

У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора Віталія Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 році.

Попри переконання що «для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія» був прихильником об'єктивізму. Не був схильним до міфологізації історії, використання міфів у системі обґрунтування прав чи вимог українців, натомість прагнув знаходити раціональні аргументи для пояснення явищ і процесів політичного життя.

Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії.

1865 року прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії (доби Реформації та Відродження). Опублікував низку статей зі стародавньої історії.

1870 року захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит».

Після наукового відрядження за кордон у 1873 році призначений на посаду штатного доцента.

1875 року звільнений з університету за політичну діяльність.

Політичні погляди

Не сприймав як устремління соціалістів-революціонерів «зробити революцію без науки», так і надію народників «зробити соціалізм або культуру без політики». «Нівеляторів» української національності критикував за намагання під гаслами боротьби за об'єднання силоміць упроваджувати серед українців російську як державну. Висновок Драгоманова був категоричним:Šablóna:Виписка odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE.jpg|náhľad|Михайло Драгоманов. Женева, 19 вересня 1881 р. Обґрунтовував етнічну та психологічну окремішність українців. Послідовно виступав проти тих, хто твердив, що «національність — пустий ідеал», бо вважав: по-перше, національність існувала завжди і, по-друге, вітчизна людині уявляється головним чином саме нацією, яка в ній живе, інакше вітчизною будуть гори, річки та болота. Порятунок для українців бачив у створенні «своєї» держави, яка б була «спілкою задля оборони себе од чужих».

Зробив помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного руху в Україні:

1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для Михайла Драгоманова людина — основа основ соціального устрою, найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. Михайло Драгоманов в принципі і в далекій перспективі був прихильником анархізму прудонівського типу та одночасно висував ідеї побудови держави на федеративних засадах.

2. Аналізуючи форми держави, Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.

3. Як і Микола Костомаров, Михайло Петрович був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо Костомаров висловлювався за об'єднану панслов'янську державу, то Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах: а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб'єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;

в) на сторожі прав і свобод стояв суд. До нього громадянин міг звернутися з позовом не лише проти співгромадян, а й проти будь-якого чиновника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

4. М. Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і соціальних реформ, до яких входили:

— ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

— подолання станового принципу розподілу податків;

— здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користуватися ними населенню.

5. У державно-правовій концепції Михайла Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, судова і виконавча. Законодавча належала б двом думам — державній і союзній. Главою держави міг бути імператор з успадковуваною владою чи обраний. До третьої гілки влади — судової, крім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначав закон. Членів Верховного суду призначав глава держави довічно.

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією Михайло Петрович пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка б впливала на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ.

По-перше, цінність політичного вчення Михайла Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після нього ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав.

По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір Михайла Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів.

По-третє, вчений створив перший в історії Росії проєкт федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого було реалізовано пізніше на практиці. Прикладом цього не є сьогоднішній двопалатний парламент Російської Федерації, яка протягом 2-ї половини 90-х років ХХ ст. — початку ХХІ де-факто перетворилася в жорстко централізовану, тоталітарну державу.

Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.

Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до «інтегрального» розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об'єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал насамперед її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Драгоманівські концепції розв'язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це — теорія «плебейських націй», історіософська ідея «неповноти» історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй.

Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок.

Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду «центральних» і «периферійних» процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським.

Літературознавчі погляди

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Drahomanov_mykhajlo.jpg|náhľad|291x291bod|Михайло Драгоманов, жовтень 1863 р. У своїх наукових і літературно-критичних працях 1870–1890-х («Література російська, великоруська, українська і галицька», 1873—1874; «Листи на Наддніпрянську Україну», 1893—1894; «Святкування роковин Шевченка в „руському обществі“», 1873; «Війна з пам'яттю про Шевченка», 1882; «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», 1893 та інші) вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя.

Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, Михайло Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.

Одним із перших в українському літературознавстві звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі другої половини XIX століття.

Цікавою є концепція реалізму в естетиці Михайла Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Недооцінка переваг реалістичного способу відображення дійсності вела до того, що окремі українські письменники (наприклад, О. Стороженко) малювали абстрактні схеми, а не живих людей, захоплювалися дидактизмом, у той час як художня творчість вимагає «виводити на сцену існуючі, а не вигадані особи й становище». Досягнення реалізму в українській літературі вчений пов'язував із творчістю Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, частково Юрія Федьковича. Займаючись порівняльним літературознавством, Михайло Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Вшанування

• Ім'я 1920 року присвоєне Національному педагогічному університету
• 1993 року Українська студія телевізійних фільмів випустила фільм «Титан. Михайло Драгоманов» (сценарій Володимира Колодяжного, режисер Олексій Мажуга)
• 2001 року з нагоди 160-річчя від дня народження науковця НБУ випустив ювілейну пам'ятну монету
• На честь Михайла Драгоманова в Гадячі встановлено пам'ятну дошку в Урочищі Зелений Гай, де мешкала родина Драгоманових.

Вулиці

Його ім'ям названі вулиці у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Рівному, Луцьку, Гадячі, Лубнах та інших населених пунктах.

Бібліографія

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%94%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2_%D0%9C._%D0%A7%D1%83%D0%B4%D0%B0%D1%86%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%B4%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B8_%D0%BF%D1%80%D0%BE_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%83_%D0%BD%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%83_%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%83,_1892.jpg|vpravo|náhľad|220x220bod|Михайло Драгоманов, «Чудацькі думки про украінську національну справу», Львів — 1892 [[Файл:Mnib049-Pawlik-MihajloPetrowi4Dragomanov1841-1895.djvu|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Mnib049-Pawlik-MihajloPetrowi4Dragomanov1841-1895.djvu%7Cnáhľad%7C220x220bod%7C«Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895 Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів», упорядник Михайло Павлик, 1896]]

Основні твори

• Драгоманов М. П. Император Тиберий // Университетские известия [Киев]. — 1864. — № 1.
• Драгоманов М. П. О состоянии женщины в первый век Римской империи // Университетские известия [Киев]. — 1864. — № 5. Май.
• Драгоманов М. П. Малороссия в ее словестности Archivované 2021-01-27 na Wayback Machine // Вестник Европы. — 1870. — Июнь. — Кн. 6.
• Драгоманов М. П. Восточная политика Германии и обрусение // Вестн. Европы. — 1872. — Кн. 2.
• Драгоманов М. П. Литературное движение в Галиции // Вестн. Европы. — 1873. — Кн. 9; Кн. 10.
• «Література російська, великоруська, українська і галицька» Archivované 2021-02-03 na Wayback Machine (1874).
• «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1, 1874 — Т. 2, 1875, у співавторстві з В. Антоновичем).
• «По вопросу о малорусской литературе» (1876).
• «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876).
• «Шевченко, українофіли і соціалізм» Archivované 2021-09-26 na Wayback Machine (1879)
• «Нові українські пісні про громадські справи: 1764—1880» (1881).
• «Историческая Польша и великорусская демократия» (1881).
• «Політичні пісні українського народу 18—19 ст.» (Частина перша, Розділ 1, 1883 — Частина перша, Розділ 2, 1885).
• «Чудацькі думки про українську національну справу» Archivované 2021-02-05 na Wayback Machine (1891).
• «Австро-руські спомини. 1867—1877» Archivované 2021-02-04 na Wayback Machine (1889—1892).
• «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893) [1] Archivované 2020-02-20 na Wayback Machine.

Бібліографічні покажчики

• Михайло Петрович Драгоманов: Бібліографічний покажчик видань творів та критичної літератури Archivované 2012-01-06 na Wayback Machine. Уклав Мороз Мирослав Олександрович Львів 1991 рік (цю бібліографію редагує та доповнює новими матеріалами Ярослава Лозинська з допомогою Андрія Хруцького — 2011).
• Михайло Петрович Драгоманов. 1841—1895. Його юбілей, смерть, автобіографія і спис творів/ Упорядник Михайло Павлик. — 1896
• Михайло Петрович Драгоманов. Твори: бібліографічний покажчик Archivované 2018-07-12 na Wayback Machine / Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України ; Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. бібліографічного покажчика Н. І. Тарасова. − К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2012. − 168 с.
• Драгоманов — історик: каталог виставки до 185-річчя від дня народження М. П. Драгоманова Archivované 2021-05-17 na Wayback Machine / Мін-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. Н. І. Тарасова, Ю. І. Левченко. — Київ: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. — 137 с.
• Драгоманов — філолог: каталог виставки до 185-річчя від дня народження М. П. Драгоманова Archivované 2021-05-17 na Wayback Machine / Мін-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. бібліогр. покажчика: Н. І. Тарасова, О. Л. Хархун. — Київ: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2016. — 81 с.
• Драгоманов-філософ: бібліографічний покажчик Archivované 2021-05-17 na Wayback Machine / М-во освіти і науки України ; Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова ; Наукова бібліотека ; упоряд. Н. І. Тарасова, наук. ред. Ю. І. Левченко. — Київ: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2018. — 139 с.

Див. також

• Драгоманівка — правопис під авторством Михайла Драгоманова
• Гадяцький літературний музей родини Драгоманових

Джерела

• Михайло Драгоманов. Літературно-публіцистичні праці у 2 томах. Київ: Наук. думка, 1970. 531 стор. (Т.1); 592 стор. (Т.2) (Ukrainica: Т.1, Т.2)
• Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). — Львів : Світ, 1998. — 192 с.
• Šablóna:Книга
• Дашкевич Я. Учений, політик, публіцист // Слово і час. — 1991. — Ч. 10. — С. 3-6.
• Дмитренко М. Михайло Драгоманов — дослідник фольклору //Слово і Час. — 2005. — № 6. — С. 12—24.
• Дорошенко В. Життя і діяльність М. П. Драгоманова: Короткий життєписний нарис. — Мюнхен, 1963. — 21 с.
• Довгич В. А. Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова. — К., 1991.
• Історичний календар (про університет імені Драгоманова за 185 років та життя і творчість Михайла Петровича). Упорядник Віктор Жадько.- К.,2015. -808 с.
• Качкан В. А., Качкан О. В. Великий полтавець європейського овиду // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі в діаспорі. — К., 2011. — С. 4—11.
• Кралюк П. М. М. Драгоманов про реформаційні рухи в Україні / П. М. Кралюк // Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова: зб. наук. праць / відп. ред. М. І. Лук. — Київ, 1995. — С. 94–102.
• Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці : Прут, 2001. — 488 с.
• Костюк Г. Листування // Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі). — Вашингтон — Київ, 2002. — С. 223—234.
• Куца О. Літературознавчі пошуки Михайла Драгоманова у контексті культурно-національної програми українства // Теорія літератури, компаративістика, україністика: Збірник наукових праць з нагоди 70-річчя Р. Гром'яка / Упоряд. М. Лановик, З. Лановик, І. Папуша та ін. — Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. — Вип. 19. — С. 247—253.
• Куца О. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині XIX століття. — Тернопіль, 1995. — 224 с.
• Матвіїшин В. Михайло Драгоманов і європеїзація літературного процесу в Галичині 70-90-х років ХХ ст. // Український літературний європеїзм. — К. : ВЦ «Академія», 2009. — С. 128—136.
• Мацько В. Михайло Драгоманов і медієвістика. — Хмельницький, 2000. — 80 с.
• Михайлин І. Л. Як Михайло Драгоманов став Чудаком (дискусія Б. Грінченка та М. Драгоманова в журналі «Зоря» 1888—1889 років). Діалог Івана Франка з Михайлом Драгомановим у журналі «Народ»: дискурс прихованої полеміки // Журналістика як всесвіт: Вибрані медіа-дослідження. — Харків : Прапор, 2008. — С. 386—404.
• Справжній Михайло Драгоманов / Назар Горбач. — Львів: Каменяр, 2008. — 166, [1] с. : портр. ; 20 см. — Бібліогр.: с. 162—166 (101 назва). — Імен. покажч.: с. 152—161. — 300 пр. — ISBN 5-7745-0933-8
• Тарнашинська Л. Апостол правди і науки // Літературна Україна. — 1991. — 19 вересня. — С. 7.
• Чарівність енергії: Михайло Драгоманов / Леонід Ушкалов. — Київ: Дух і Літера, 2019. — 600 с. — (Постаті культури). — ISBN 966-378-677-3. (найповніша біографія Михайла Драгоманова (стан: 2021))
• Ясь О. В. Порівняльно-історичний метод у дослідницьких практиках Михайла Драгоманова // Український історичний журнал. —  2012. — № 2. — С. 133—158. https://www.academia.edu/21625894/
• [s.l.] : [s.n.].
• Никола Караиванов. Професор Михайло Драгоманов и България Archivované 2021-06-24 na Wayback Machine // Európska veda. 1/2017.
• Феденко П.. Михайло Драгоманов i Пєр Жозеф Прудон // Драгоманівський збірник. Том 1. — Прага: «Сіяч», 1932. — Стор. 271—292.
• Якімова А. Болгарський період життя професора Михайла Драгоманова: монографія Archivované 2021-06-24 na Wayback Machine / ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. Київ, 2019. 280 с. (additional link Archivované 2021-06-24 na Wayback Machine)
• Антоніна Якімова. Михайло Драгоманов: Європейський вчений, професор Софійського університету // Україна і Болгарія в історії Європи: збірник наукових праць / Упоряд.: Інна Манасієва, Ірина Матяш. Київ: Ін-т історії України НАН України, 2019. 560 c.(link Archivované 2021-06-24 na Wayback Machine)

Довідники

• Гнатюк І. С.. Драгоманов Михайло Петрович // Šablóna:ЕУМ — С. 162.
• Пінчук Ю. Драгоманов Михайло Петрович // Šablóna:ЕІУ
• Драгоманов Михайло. В справі реформи нашоіі правописі // Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія / НАН України, Інститут української мови; Упоряд.: В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва; Передмова В. В. Німчука; Комент. та приміт. Н. В. Пуряєвої — Київ: Наукова думка, 2004. — С. 160—167. — ISBN 966-00-0261-0.
• Лисяк-Рудницький І. Драгоманов Михайло // Енциклопедія українознавства / За ред. В. Кубійовича. Перевид. — Львів, 1993. — С. 589—591.
• Драгоманов (Dragomanov) Михайло Петрович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с. 142—145
• Пінчук Ю. Драгоманов Михайло Петрович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1990. — Т. 2. — С. 101—103.
• Šablóna:УМузЕ-1
• Драгоманов Михайло Петрович // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
• Šablóna:УМЕ3
• Драгоманів Михайло // Українська Загальна Енциклопедія: Книга Знання. В 3-х т. — Т. 1: А–Ж / Під гол. ред. І. Раковського. ; [В. Дорошенко, М. Рудницький, В. Сімович]. — Львів; Станіславів; Коломия: Рідна школа, 1930. — С. 1140—1141
• Київ. Енциклопедія. / В. Г. Абліцов. — К.: Видавництво «Фенікс». 2016. — 288 с.

Посилання

Твори Драгоманова

• Михайло Драгоманов на сайті книгодатабази Goodreads
• Сторінка «Драгоманов Михайло Петрович Archivované 2022-03-17 na Wayback Machine» інформаційно-бібліографічного ресурсу «Видатні педагоги України та світу Archivované 2020-10-21 na Wayback Machine» ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського
• Марко Роберт Стех. Очима культури. — № 60. Про українські громади та Михайла Драгоманова Archivované 2020-02-16 na Wayback Machine
• Зібрання творів М. Драгоманова в е-бібліотеці ЧТИВО Archivované 2016-11-27 na Wayback Machine
• Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціялізм. — Львів: Накладом Укр.-рус. вид. спілки, 1906. Archivované 2016-03-03 na Wayback Machine
• Михайло Драгоманов. Вибране. — Київ: Либідь, 1991. Archivované 2016-03-13 na Wayback Machine
• Drahomaniv — книги М. П. Драгоманова в Інтернет-архіві
• Драгоманов Михайло Archivované 2021-01-29 na Wayback Machine — на порталі «Український Центр»
• Творча спадщина Драгоманова Archivované 2012-04-20 na Wayback Machine — перелік видань, що зберігаються в Науковій бібліотеці імені М.Максимовича (Київ)
• Костянтин Чехович. Шкідливі думки Михайла Драгоманова // Український Бескид, 11.09.1938 Archivované 2014-03-15 na Wayback Machine
• Дві долі: Іван Труш і Леся Українка Archivované 2015-04-30 na Wayback Machine
• Драгоманов Михайло Петрович Archivované 2020-10-26 na Wayback Machine Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416с. ISBN 978-966-485-156-2
• Драгоманов Михайло Петрович — учений, політик, публіцист. До 170-річчя від дня народження Archivované 2016-04-01 na Wayback Machine
• Хто був і є у місті Гадяч Archivované 2017-05-18 na Wayback Machine
• Драгоманів М. Два учителі: спомини / Михайло Драгоманів. — У Львові: З друк. Наук. тов. ім. Шевченка, 1902. — 79, 3 с. — (Літературно-наукова бібліотека ; ч. 27). Archivované 2018-09-25 na Wayback Machine
• Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. 4 / зладив М. Павлик. — У Львові: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1907. — 399, 4 с. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка ; т. 10). Archivované 2019-01-03 na Wayback Machine
• Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. 3 / зладив М. Павлик. — У Львові: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1906. — VI, 362 с. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка ; т. 7). Archivované 2019-01-03 na Wayback Machine
• Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. 2 — У Львові: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1900. — 238, 4 с., 4 арк. іл. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка ; т. 3). Archivované 2019-01-03 na Wayback Machine
• Драгоманов М. Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. Т. 1. — У Львові: Накладом Наук. т-ва ім. Шевченка, 1899. — 264 с. — (Збірник філологічної секції Наукового товариства імені Шевченка ; т. 2). Archivované 2019-01-03 na Wayback Machine
• Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи: (1764—1880) / М. Драгоманов. — Вид. 2-е. — Київ: Криниця, 1918. — 154 с. Archivované 2019-01-03 na Wayback Machine

Про нього

• Про Михайла Драгоманова у програмі «Велич особистості» / ВІДЕО
• Панас Феденко. Михайло Драгоманов і Пєр Жозеф Прудон (1932)

Šablóna:БібліоінформаціяMychajlo Petrovyč Drahomanov (Ukrajinsky: Михайло Петрович Драгоманов; 3. září 1841 – 2. července 1895) byl ukrajinský politický teoretik, ekonom, historik, filozof, anarchista a etnograf. Narodil se do urozené rodiny kozáckého původu ve městě Haďači (Poltavský region). Drahomanov začal nejprve studovat doma, poté na škole v Haďači, na střední škole v Poltavě a nakonec na Kyjevské univerzitě. Byl strýcem básnířky Larysy Kosačové (Lesja Ukrajinka) a bratr Olhy Drahomanové-Kosačové (Olena Pčilková).

Učil na Kyjevské univerzitě od roku 1870 do 1875, ale kvůli represím byl nucen opustit Ruské impérium a emigrovat do Ženevy, kde pokračoval v politických, vzdělávacích a vydavatelských aktivitách. Během let 1885-95 působil jako profesor na univerzitě v Sofii. Drahomanov napsal první systematický politický program pro ukrajinské národní hnutí. Definoval své politické přesvědčení jako „etický socialismus“ a jako teenager byl hluboce zaujat socialistickou literaturou.

Anarchismus

Drahomanov nepřijímal marxistickou a sociálně-demokratickou orientaci kvůli strachu z centralizace a státní moci. Proto se zařadil mezi anarchisty. Podle jeho vize, by měl budoucí svět být složen z celků, které jsou vzájemně propojené a leží na stejných základech.

Odkazy

Související články

• Natalija Kobrynska
• Olena Pčilka

Andrej Šeptyckyj (zvýšená náročnosť)

Граф Андре́й Шепти́цький ЧСВВ (у хрещенні Роман Марія Александер;) — предстоятель Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський (1901—1944). Єпископ Станиславівський (1899—1900). Доктор права (1888) і богослов'я (1894); меценат. Один із найвидатніших провідників української церкви й національного руху першої половини ХХ ст. Представник шляхетного графського роду Шептицьких.

Kornylo Romanovyč Zaklynskyj

Заклинський Корнило Романович (псевдоніми і криптоніми — Корн., Анко, Л., К. З.; *1 серпня 1889, Львів — †1 квітня 1966, Прага) — український педагог, поет, фольклорист, літературознавець, перекладач, культурно-освітній та громадсько-політичний діяч. Син Романа Заклинського. Брат Ростислава Заклинського та Богдана Заклинського.

Життєпис

Два роки Корнило Заклинський вивчав класичну філологію на філософському факультеті Віденського університету, пізніше – українську філологію у Львівському й Чернівецькому університетах.

Свою педагогічну діяльність розпочав на Буковині. Вчителював у с.Вашківці (Буковина, нині місто Вижницького району Чернівецької області). В цей час Корнило Заклинський збирав народну творчість, писав вірші, історичні, краєзнавчі та мовознавчі матеріали. Під час Перших Визвольних змагань 1917-1921 років Корнило разом з братами активно долучився до української визвольної боротьби, після поразки опинився на еміграції. Брав активну участь в період ЗУНР у м. Коломиї, про що пишуть коломийські краєзнавці.

Найбільш плідний творчий етап у житті Корнила Заклинського припав на роки його перебування в Закарпатті. Він став активним діячем крайової «Просвіти», «Педагогічного Товариства Підкарпатської Русі», «Етнографічного Товариства Підкарпатської Русі». Працюючи професором Берегівської гімназії у 1920 – 1938 роках, підтримував «Пласт», редагував газету «Берегівський пластун» (1923 – 1926). Після Віденського арбітражу, 2 листопада 1938 року, разом з гімназією переїхав до Білок. Невдовзі, у 1939 році, угорці заарештували його і відправили до концентраційного табору Варю Лапош (біля Ніредьгази). Після втручання міжнародних організацій в'язнів було звільнено. Серед них був і Корнило Заклинський, який наприкінці 1939 року виїхав до Праги, де продовжив свою педагогічну діяльність.

Працював професором української мови й історії в Українській гімназії в Модржанах у 1939 – 1947 роках та активним співробітником Музею визвольної боротьби України в Празі. Згодом викладав російську мову в одній з середніх шкіл Праги. Перебуваючи в центрі тогочасної закарпато-української еміграції, брав активну участь в діяльності Музею визвольної боротьби України та був останнім головою цієї організації, була ліквідована в 1948 році. Зазнав репресій з боку комуністичної влади Чехословаччини, був насильно відправлений на сім місяців до психіатричної лікарні у Богніцях. Після звільнення зосередився на науково-публіцистичній роботі. Свої матеріали друкував на сторінках словацьких журналів, а також в україномовних виданнях «Дукля», «Дружньо вперед», «Нове життя», «Науковому збірнику музею української культури у Свиднику». Помер у Празі, де й похований.

Доробок

Корнило Заклинський — автор багатьох статей, які друкувалися в різних періодичних виданнях Закарпаття: «Наш рідний край», «Пчілка», «Підкарпатська Русь» та ін.. Автор статей про В. Довговича, Г. Тарковича, А. Вальковського, В. Ляховича, О. Шолтес, М. Врубеля та ін. діячів культури Закарпаття. Залишився архів, що тепер опрацьовується. Окремими книжками вийшли:

• «З вечірньою зорею» (1908);
• «Нові пісні» (1914 рік)
• «Латинсько-руський и русько-латинський словарь для низших гімназій» (1926);
• «Латинська читанка для другої класи гімназійної» (1926);
• Fata morgana. «ЛНВ», т. 48, кн. 12 (1909);
• Переказ про князя Лаборця. «Підкарпатська Русь», (1923);
• Народні оповідання про давнину (Історія Підкарпатської Русі в переказах). Пряшів, (1925);
• Національне вихованє. «Підкарпатська Русь», 1930, № 3;
• Відблиски давнини (до історії весільних обрядів в народній поезії). Там само, (1930), № 4-5;
• «Фольклор і літературний процес Закарпаття, XVII–XIX»;ст. Там само, 1930, № 5-6;
• Хрестоматія з української літератури. Братислава, 1955;
• Довгович в обороні честі закарпатських українців. «Славія», 1960, т. 1;
• Біографічна тема В. Ляховича про життя письменника Довговича. «Дукля», 1966, № 4.

Джерела та література

• Г. П. Герасимова. Заклинський Корнило Романович Archivované 2016-06-30 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• М. І. Мушинка. Заклинський Корнило Романович Archivované 2016-07-01 na Wayback Machine // Šablóna:ЕСУ
• Син славного роду Корнило Заклинський