Redaktor:Bazinga.ml/pieskovisko7

Pieskovisko ·Pieskovisko 2 · Pieskovisko 3 · Pieskovisko 4 · Pieskovisko 5 · Pieskovisko 6 · Pieskovisko 8

Kvitkovci

Квітки (рос. Квитки) — старий український (черкаський, слобожанський) рід козацького старшинського походження гербу Лис. Квітки з'являються в XVII столітті спершу на Полтавщині, де один з Квіток був гадяцьким полковником, а потім переселяються в Слобідську Україну, де Квітки теж бували полковниками різних слобідських полків і пов'язали своє ім'я з облаштуванням міста Харківа. Поряд із Донцями-Захаржевськими, Куликовськими, Шидловськими склали служилу дворянську еліту місцевого значення після московської анексії. Після розформування полкового устрою Слобожанщини в 1765 році влилися в загальноімперську аристократію, давши Російської імперії кілька генералів і губернаторів.

За легендою, викладеною знаменитим письменником і представником даного роду Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ'яненком, рід Квіток один з найперших що з'явилися на Харківщині. Хлопчик-сирота Андрій, син опального московського боярина, за свою красу прозваний Квіткою закохується у красиву дочку київського воєводи. Разом зі своєю обраницею він тікає на майже незаселену тоді Слобожанщину, започаткувавши новий козацький рід.

Рід Квітка внесений в VI і II частини родовідної книги Харківської, Полтавської і Херсонської губерній.

Історія роду за оповіданням Г. Ф. Квітки-Основ’яненка

У 1843 році видатний письменник Григорій Федорович Квітка (працював під псевдонімом Основ’яненко) написав оповідання «Заснування Харкова. Старовинний переказ», де розповідає історію свого роду, а також історію заселення Слобожанщини (зокрема підіймається питання заснування Харкова).

Розповідь починається (спершу йде загальний вступ переказу) 13 червня 1604 року, з того, що до київського пана Ясенковського під’їхала підвода на якій був дуже хворий старий та дитина семи-восьми років. Після розпитування пан Ясенковський (його ім’я не було названо) дізнається, що Андрій, так звали хлопця, син опального московського боярина Афанасія (за часи Івана Грозного чи Бориса Годунова). Після того як Афанасій втік до Литви, він одружується з німкенею й оселяється у Ризі. Родина мала двох синів Андрія та Григорія. Старий, на ім’я Агафон, був довіреним слугою боярина, який за дорученням батька повинен був привести дитину до Києва, але у дорозі захворів. Роз’яснювання хворого старого, дали деяку інформацію про хлопця, також старий казав, що серед його речей є папери та листи його батька. Сам старий швидко помирає, подальшу картину змогли роз’яснити оповіді хлопця (який розмовляв з німецьким акцентом), та речі знайдені у померлого. Серед знайденого були золоті та срібні монети різного номіналу у кількості п’ятдесят шість монет, золотий хрестик, золотий ланцюг, але ніяких паперів знайдено не було. На думку пана, Агафон міг їх загубити коли вже був хворий. Майже єдине, що вказувало на походження Андрія було золоте розп’яття іноземної роботи, з вирізаними з оборотної сторони літерами. Сам текст важко читався, бо був зроблений людиною яка не розуміла мову, якою писала, а робила копію з тексту. Також частина літер мала німецький вигляд, також були зовсім незрозумілі знаки. З тексту на розп’ятті все, ще змогли прочитати, що Андрій син боярина московського Афанасія, прізвище якого прочитати не змогли, народжений 24 листопада 7102 року у Ризі. Слід зауважити, що до реформи московського царя Петра Олексійовича літочислення велося за Візантійським календарем який починався «від створення світу» (5509 рік до Різдва Христова). Тож 7102 рік, це 1593 рік в сучасному розумінні (хоч з віку Андрія повинен бути 1596 чи 1597 роки). З розповіді дитини узнали, що Григорія, молодшого брата Андрія віддали тітці, сестрі батька, після того як мати дітей померла. Одного вечора батько Андрія повернувся додому зі словами, що він когось вбив і що йому та його сім’ї помстяться. Тож він наказує швидко та потай їхати Агафону з Андрієм до Київської Лаври, де вони повинні були зустрітися, сам же Афанасій повинен був забрати молодшого сина у сестри. Пан Ясенковський думаючи як назвати дитину, прийняв пропозицію своєї дружини назвати хлопця Андрієм Афанасійовичем Квіткою, до дуже вже красивий був хлопчик, який став до вподоби дружині та донці пана, наче квіточка. Щоб позбавити себе від неприємностей Ясенковський повинен був привести Андрія до Київського воєводи, неназваного «щирого ляха», який спочатку мав думку віддати хлопця у псарі, але потім на прохання дружини приставив його до трирічної доньки Марії, чи по іншому Масі (приблизно 1601 року народження). Далі розповідається як росли діти і як між ними чим далі тім більше розквітали почуття. Це завершилося тоді коли Воєвода вирішив одружити її з сановником, що приїхав з Кракова. Внаслідок цього Андрій з Масею утікають у напрямку Москви, де, як думав Андрій, він зможе знайти свою родину. Вони одружуються у Борисполі. Під час подорожей Мася грає роль брата Андрія. На деякий час вони осідають на хуторі Гадяцького полку та живуть непомітно поки їх не знаходить Антон Муха, товариш Андрія, разом з чотирма своїми побратимами. Разом вони вирушають у дорогу далі. Оскільки Марія була вагітна, вони часто робили зупинки, поки вона вже не мала можливості йти далі. З огляду на це, Андрій з товаришами 24 червня (на свято Івана Предтечі) осідають на березі річки у березовому гаю, серед вишневих садів, між непролазним бором и степами. Тут вони зробили курінь, своє перше постійне житло. Далі вони знайомляться з мешканцями Чугуєва, стрільцями та дітьми боярськими, від них отримують новини з Москви, про самозванців, про правління бояр та про встановлення влади царя Михайла Федоровича (першого Романова на престолі у 1613-1645 роках), якого ті дуже вихваляли.

Андрій та Мася вирішують зостатися у цих краях, а сам Андрій вирішує більше не згадувати про Москву і про своє коріння, бо на його думку без точного визначення імені батька, паперів та доказів його звинуватять у брехні. Андрій оголошує себе «вільним козаком» Андрієм Квіткою.

Одного дня Андрій під час полювання, страдаючи від спраги, знайшов під горою джерело. Попивши води він засинає, а при пробудженні він побачив коло себе ченця, який назвався його братом Григорієм, що впізнав за хрестиком у Андрієві брата. Отець Онуфрій, а таке було нове ім’я Григорія, доповнює інформацію про батька. Батько після проводів Агафона дійсно поїхав до молодшого сина, але Афанасія, звинуваченого у вбивстві сина польського чиновника, там знаходять та забирають солдати (він загинув у тюрмі), а самого Григорія разом зі всім скарбом боярина віддають родині померлого. У чотирнадцять років Григорій, який жив у злиднях серед родини вбитої його батьком людини, зустрічає подорожуючих ченців і вирішує втекти з ними, також ставши ченцем. Андрій і Онуфрій приходять до Андрієвого куреня, де його чекає новина, Мася народила хлопчика. Дитині дають ім’я Афанасій; по-перше це ім’я батька братів, по-друге день коли він народився (5 липня) був днем святого Афанасія. Наступного дня з Чугуєва привозять для хрестин священика, а отець Онуфрій стає хрещеним хлопчика. Сама ж родина будує новий вже постійний будинок.

Після ради між Андрієм та Мухою, та з благословення Онуфрія, Муха вирушає на Правобережжя де повинен зібрати переселенців для заселення цих вільних міст. Антон Муха виконує цей обов’язок та приводить цілі родини переселенців, які основують в навколишніх місцях хутори. Декілька родин селяться біля хати Квіток, чим започатковують слободу Основу. Муха неодноразово відбуває до Правобережжя і повертається з новими переселенцями які осаджують нові населені пункти на берегах Пселу, Ворскли та Донця. У самій Основі мешканці будують храм Івана Предтечі, на честь того дня коли Квітки прийшли до цих місць. В зв’язку з тим, що є вже існуючі фортеці Охтирка та Суми, Андрій вирішує також побудувати фортецю. Місце для того було вибрано на горі біля злиття річок Харків та Лопань.

Силами отця Онуфрія, та з благословення Чернігівського владики, у 1646 році було побудовано храм Успіня Пресвятої Богородиці. Само місто було започатковано у тому ж році і названо за річкою на якій воно стояло, Харковом. На святі з нагоди заснування міста стріляли з гармат, які привезли з собою шляхтичі-переселенці Ковалевські, Зембровські та інші.

Щоб надалі не було розмов про його походження Андрій Квітка позбувається хрестика, віддаючи його іконі Божої Матері. Його брат Онуфрій, засновує церков святого Онуфрія біля джерел під горою, на тому місці де зустрілися з братом, з часом до його приєднуються декілька монахів з Правобережжя, що дає початок монастирю. Після смерті отця Онуфрія, монастир на деякий час запустів. Поки полковник Донець на цій горі не започатковує новий (Курязький) монастир та храм Преображення Господнього, а під горою церков святого Онуфрія так й зосталася, відносячись до монастирю. Правнук Андрія, Григорій Семенович Квітка, у 1714 році заснував на Основі новий храм Івана Предтечі.

Син Андрія та Марії Квіток, Афанасій, став харківським полковим суддею, саме від нього пішов рід Квіток. На цьому оповідання скінчується.

Само оповідання є не більше ніж казкою, ціллю якої є підвищити значення свого роду на фоні інших слобідських родів, має факти, які не відповідають історії Харкова, Слобідської та всієї України, що можливо відстежити у роботах В.Л. Маслійчука («Прагнення шляхетської козацької старшини Слобожанщини»), К.П. Щелкова («Хронологія Харківської губернії»), Д. Г. Гумілевського (Філарета) («Історико-статистичний опис Харківської єпархії»). Серед головних невідповідностей можна таке: в оповіданні вказано, що батько Марії (Воєвода Київський) був щирим поляком, але на час подій (1604 рік) воєводою був представник руської родини Острозьких (гілка Рюриковичів) Костянтин Василь Острозький. Також у діалогах оповідання постійно вказується «Малоросія», що на час подій (1604-1646) було не можливо, оскільки цей термін був нав’язаний Україні значно пізніше. Основа, родове гніздо Квіток, навколо якої частково відбуваються події оповіді було засноване Федором Григоровичем Донцем-Захаржевським і тільки у 1713 році придбане Григорієм Семеновичем Квіткою.

Представники

• Афанасій (Опанас) Квітка — полковник Гадяцького козацького полку.
• Семен Опанасович Квітка — сотник Харківського козацького полку (1673), потім харківський полковий суддя.
• Григорій Семенович Квітка (помер в 1734 році) — полковник Харківського козацького полку. Онук полковника Гадяцького полку Опанаса Квітки, син харківського полкового судді Семена Опанасовича Квітки. Дружина Василина Єреміївна, уроджена Красновська.
• Іван Григорович Квітка (помер в 1751) — полковник Ізюмського слобідського козацького полку (1643—1651). Наказний полковник Харківського полку. Харківський полковий обозний. Невдовзі перед смертю його було призначено на посаду бригадира Слобідських козацьких полків. Був одружений з Параскевою Андріївною (Горленко), сестрою єпископа Білгородського та Обоянського Йоасафа.
• Роман Григорович Квітка — харківський полковий суддя. До цього обіймав посаду полкового хорунжого.
• Федір Іванович Квітка — колезький радник. У 1780-х рр. — городничий міста Харкова. Поміщик Харківського повіту. Маєтки в слободі Основа і в селі Верещаківка.
• Ілля Іванович Квітка (1745 р. — після 1814 р.) — харківський письменник, близький до духовенства. Відомий як автор історичного дослідження «Записки про слобідських полках з початку їх поселення до 1766 р.», «Короткий історичний опис Малої Росії до 1765 р. з додатком про запорізьких козаків».
• Олександра Гаврилівна Квітка (27.08.1800 — 25.12.1833) — похована в слободі Середній Бурлук Вовчанського повіту.
• Андрій Федорович Квітка (25.11.1774 — 6.04.1844) — сенатор. На військовій службі з 1785 року, у відставці з 1798, підполковник. З 1810 по 1828 роки — Харківський губернський предводитель дворянства. З 1828 року Псковський губернатор. Похований в сл. Основа під церквою. Дружина — дочка генерал-лейтенанта Бердяєва — Єлизавета. Діти: Марія (1811), Валеріан (1812).
• Григорій Федорович Квітка (Основ'яненко)(18.11.1778 — 8.08.1843) — письменник, похований на Холодногірсько кладовище з дружиною Ганною Григорівною, уродженої Вульф (17.05.1800 — 31.01.1852).
• Валеріан Андрійович Квітка (1812 — 28.03.1871) — гвардії штабс-капітан. Похований в сл. Основа під лівим криласом Предтечевской церкви, їм побудованої, разом з дружиною Єлизаветою Карлівною (? — 23.04.1889).
• Іван Степанович Квітка (? — 30.09.1872) — похований в усипальниці під Софійській церквою в с. Мала Олексіївка Харківського повіту.
• Йосип Миколайович Квітка (7.03.1830 — 26.10.1886) — похований в сл. Маслівка Зміївського повіту разом з отцем Юрієм Миколайовичем Квіткою (12.03.1794 — 13.02.1868).
• Юрій Миколайович Квітка (23.09.1824 — 3.02.1889) — штабс-ротмістр, похований у Харкові на Усікновенському кладовищі.
• Климент Васильович Квітка — (23 січня (4 лютого) 1880 — 19.09.1953) — російський і радянський музикознавець-фольклорист. Чоловік Лесі Українки — Лариси Петрівни Косач-Квітки.
• Андрій Миколайович Квітка (? — 15.11.1904) — генерал-майор, похований у Харкові на Усікновенському кладовищі.

Маєтки

• Слобода Основа (з 1713 року) — Була куплена у Донець-Захаржевських полковником Григорієм Семеновичем Квіткою в 1713 році. Всередині XIX сторіччя увійшла в склад міста Харків. Історичний район Харкова Стара Основа. Частина району де були побудовані в XIX ст. прибуткові будинки, з часом почала іменуватися Москалівка. Друга частина, забудована приватними одноповерховими будинками, має назву Новоселівка. Розділяє їх Основянський міст. Саме за назвою родового маєтку відомий представник роду — письменник Григорій Федорович Квітка — взяв собі творчий псевдонім Основ'яненка. Крім нього таку форму прізвища — Квітка-Основ'яненко, в родині ніхто не використовував.
• Село Верещаківка (не пізніше 1722 року) — згідно Перепису слобідських полків, зробленого гвардії майором Хрущовим у 1732 році, село Верещаківка належала Харківському полковнику Григорію Квітці. Згідно «Економічним приміткам до Харківського повіту 1782 року», сільце Верещаківка було у володінні поручника Андрія Григоровича Квітки та військових обивателів міста Харкова. На той час, у сільці був дерев’яний панський будинок, дача була по обидві сторони річки.

Топоніми

У Харкові залишилася пам'ять про родину у топонімах міста. Назви декількох вулиць пов’язані з представниками родини. Крім того один з парків міста названо на честь представника родини.

Вулиці

• Вулиця Квіткинська – назва вулиці пов’язана з Андрієм Валеріановичем Квіткою, який розпродавав свої землі під заселення.
• Вулиця Валер'янівська - назва вулиці пов’язана з Валеріаном Андрійовичем Квіткою.
• Вулиця Квітки-Основ'яненка – вулицю названа на честь відомого українського письменника і драматурга Григорія Федоровича Квітки (Основ'яненко — його творчий псевдонім, взятий по родовому маєтку Основи).

Провулки

• Провулок Валер'янівський - назва провулка пов’язана з Валеріаном Андрійовичем Квіткою.

Парки

• Парк ім. Квітки-Основ'яненка - парк названо на честь Григорія Федоровича Квітки (Основ'яненко). Парк розташований в історичному районі Стара Основа. До даного парку раніше примикала садиба родини Квіток. Це було родове помістя даного сімейства. Будівля втрачена, парк в значній частині був вирубаний під приватну забудову.

Цікаві факти

• На вулиці Квітки-Основ'яненка є встановлений в 1994 році пам'ятник Григорію Федоровичу Квітці-Основ'яненку, створений скульптором Семеном Якубовичем і архітектором Юрієм Шкодовським.

• У 2008 роки в серії «Видатні особистості України» Національним банком України була випущена монета номіналом в 2 гривні, присвячена Г. Ф. Квітці-Основ'яненку. Автор ескізів і моделей — Володимир Атаманчук.

• До 1917 року в Харкові за адресою Карповський пров. № 7 існувало 28-ме Приходське училище в ім'я Квітки-Основ'яненка

Посилання

• Філарет. Історико-статистичний опис Харківської єпархії Archivované 2012-05-07 na Wayback Machine
• Брокгауз Ф.А., Ефрон І.А. Енциклопедичний словник. Том XIVa — СПб:Типолітографія І.А. Ефрона. 1895—С.880 — 960с. Archivované 2021-10-27 na Wayback Machine

Див. також

• Харківський полк
• Ізюмський полк

Andrij Fedorovyč Kvitka

Андрій Федорович Квітка (25.11.1774 — 6.4.1844 роки) — державний діяч Російської імперії, слобідсько-українського походження. Сенатор. Таємний радник. Представник української родини Квіток козацько-старшинського походження. Брат українського письменника Григорія Федоровича Квітки (Основ'яненко) та племінник Іллі Івановича Квітки. Був Псковським губернатором в 1826—1830 роках. В 1810—1825 та 1831—1835 роках маршалок шляхти Слобідсько-Української губернії.

Біографія

Андрій Федорович Квітка народився в родині колезького радника Федора Івановича та Марії Василівни (при народженні Шидловська) Квіток.

Як й більшість шляхетських дітей був змалечку зарахований до військової служби. В 1785 році Андрій Федорович сержант лейб-гвардії Преображенського полку. У 1793 році ротмістр легкокінного полку. В тому ж 1793 році його було переведено до Ніжинського карабінерського полку секунд-майором. 20 вересня 1796 року Андрій Федорович йде в відставку в чині прем'єр-майора.

З 1805 року суддя Харківського повітового суду.

1806—1807 роки. Один з засновників Слобідсько-Української міліції Земського війська в Слобідсько-Української губернії. Займав в ньому посаду командувача міліції Харківського повіту.

З 4 серпня 1807 року бригадний керівник. Звільнений з ополчення з мундиром та золотою медаллю.

У 1807—1810 роках Харківський повітовий маршалок шляхти.

У 1810—1825 роках маршалок шляхти Слобідсько-Української губернії.

26 вересня 1822 року отримує подяку від російського імператора в зв'язку з відкриттям Харківського кадетського корпусу.

22 серпня 1826 року  Андрій Федорович був запрошений на коронацію російського імператора Миколи І.

У 1826—1830 роках обіймає посаду Псковського губернатора.

У 1831—1835 роках маршалок шляхти Слобідсько-Української губернії.

З 7 жовтня 1834 року почесний член Харківського імператорського університету.

З 11 лютого 1835 року став сенатором.

4 лютого 1837 року вийшов в відставку.

Помер 6 квітня 1844 року. Поховано його було в родовій крипті під храмом Іоанна Предтечі, в слободі Основа (Харківський повіт).

Службова кар'єра

• З 1785 року —сержант лейб-гвардії Преображенського полку;
• До 1793 року —ротмістр легкокінного полку;
• З 1793 року —секунд-майор Ніжинського карабінерського полку;
• З 1796 року —прем'єр-майор;
• З 1808 року — підполковник;
• 1822 рік — колезький радник, перший цивільний чин;
• 1825 рік — статський радник;
• 1827 рік — дійсний статський радник;
• З 1836 року — таємний радник

Родина

Рід Квіток шляхетський козацький рід який бере початок з Гадяцького полку Війська Запорозького, і осіли на Слобожанщині в XVII сторіччі. Рід дав полковників та старшин Харківському слобідському полку, а також (після скасування полкового уряду) державних та шляхетських діячів Російської імперії. Також представники цієї родини були українськими просвітниками та літературними діячами.

Андрій Федорович народився 25.11.1774 року в родині колезького радника Федора Івановича (1745—1807) та Марії Василівни (при народженні Шидловська). У родини було декілька дітей: Андрій (1774), Григорій (1778), Параскева, Єлизавета, Дмитро та Єгор.

Був одружений з дочкою генерал-лейтенанта Миколи Михайловича Бердяєва, Єлизаветою Миколаївною (1796—1842). Родина мала дітей: Марію (1811) та Валер'яна (1812).

Маєтки

• Слобода Основа — Родинне гніздо Квіток. Було поділене між братами Андрієм та Григорієм Федоровичами. Григорій уступив право володіння Андрію Федоровичу. Саме за назвою родового Григорій Федорович — взяв собі творчий псевдонім Основ'яненка. Крім нього таку форму прізвища — Квітка-Основ'яненко, в родині ніхто не використовував.
• Слобода Верещаківка
• Село Валер'янівка (Варварівка)

Нагороди

• • Орден Святого Володимира
    • 4- та ступінь (14.3.1819)
    • 3-тя ступінь (13.4.1822)
  • Орден Святої Ганни
    • 2-га ступінь (15.10.1817)
  • Відзнака за XXXV років бездоганної служби на андріївській стрічці (22.8.1837)
  • Золота медаль «Земському війську» на георгіївській стрічці (4.8.1807)

Література

• Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. Archivované 2012-05-07 na Wayback Machine
• Саяний М. І. Зміївщина слобожанщини перлина — Зміїв, 2009.
• Лобачев О. І. Псковська енциклопедія — Псков. вид. «Псковська енциклопедія» , 2003.— 910 с.

a

Kuriazsky monastier

Ку́рязький Преображе́нський монасти́р — православний монастир на Харківщині, нині селище Подвірки, Дергачівський район, Харківська область за 10 км від Харкова. Заснований 1663 у Харківському полку, скасований 1917.

Історія

Заснований 1663 харківським полковником Григорієм Єрофійовичем Донцем на шляху від Харкова до Гетьманщини — Полтави та Києва. Розташований у мальовничій місцевості, де б'ють природні джерела і яка оточена садами і дубовими лісами. Свою назву отримав на прізвище Олексія Курязького, пасіка якого стояла на тому місці; землі придбані у Курязького Былашем Тенетевським за 150 грошів і згодом продані полковнику Донцю під монастир за 200 злотих і млин на річці Харкові.

Монастирю були відведені землі та угіддя, але спочатку монастир існував на пожертви полковників Харківського слобідського козацького полку.

Храм великомученика Георгія був дерев'яним до 1687 року, кам'яним став у 1709-му. Представляв із себе однонефну базиліку в стилі бароко з перекритою конхою вівтарною частиною, увінчаною однією главою. Тут була трапезна. У 1904 році храм реконструйовано. Збереглися залишки основного об'єкту, які сьогодні визнані пам'яткою історії та архітектури.

Храм Преображення Господнього — головний собор монастиря — спочатку дерев'яний, потім двічі перебудовувався (в 1762 і в 1882 р.). Був п'ятиглавим, потім — з трьома банями. У 1930 році перетворений на господарський склад, бані — знесли. У 1939 році підірвана дзвіниця.

Місце вважалося святим, цілющим. Із землі било одразу три джерела: одне називали «очною водою», друге — від внутрішніх хвороб, а третє за легендою було «жіночим». «Очне» джерело, як переказували, вилікувало відомого письменника і драматурга Григорія Квітку (Основ'яненка), який провів 4 роки в послушниках монастиря. Над природним джерелом у XVII столітті побудували дерев'яний храм преподобного Онуфрія. На його місці в 1753 році споруджена кам'яна церква у стилі бароко. Джерело виходить з-під престолу церкви і наповнює колодязь під амвоном.

У 1773 році монастир ліквідовано, але в 1796 р. відновлено. У 1821 році його відвідував імператор Олександр I. У 1836 році монастир став другокласним штатним.

Після Жовтневого перевороту та окупації УНР, монастир розорили російські більшовики. З 1923 року у приміщеннях монастиря діє колонія для малолітніх громадян чоловічої статі від 13 до 17 років «Реформатори імені 7-го листопада». У 1926 році колонію очолив Антон Макаренко.

Настоятелі монастирю

• Донець-Захаржевський Григорій Єрофійович — засновник (ктитор) монастирю полковник Харківського слобідського козацького полку. В кінці життя став ченцем в монастирі як чернець Авдій.
• Логгін Федорович — другий ктитор Курязького монастиря. Мешканець Харкову.
• 1. Іоїл — перший настоятель Курязького монастиря. Архімандрит. Вибраний полковником Г. Є. Донцем-Захаржевським. Посвячений митрополитом Бєлгородським та Обояньським Мисаїлом. Пізніше архімандрит Святогірського монастиря.
• 2. Манасія — настоятель Курязького монастиря. Переведений зі Зміївського монастиря, де був ігуменом.
• 3. Герман — настоятель Курязького монастиря (коло 1678 року). Архімандрит.
• 4. Іоасаф — настоятель Курязького монастиря (коло 1682, 1687 року). Архімандрит.
• 5. Онуфрій — настоятель Курязького монастиря (коло 1694—1709 року). Архімандрит.
• 6. Пахомій — настоятель Курязького монастиря (1696—1699 роки). Архімандрит.
• 7. Онуфрій — вдруге настоятель Курязького монастиря. Архімандрит.
• 8. Сильвестр — настоятель Курязького монастиря (1709—1721 роки). Архімандрит.
• 9. Арсеній Зарудний — настоятель Курязького монастиря (коло 1722 року). Архімандрит. Архімандрит Святогірського монастиря.
• 10. Єфрем Черкаський — настоятель Курязького монастиря. Заміщував настоятелів при їх відсутності. Іконописець.
• 11. Платон (Малиновський) — настоятель Курязького монастиря. Перший настоятель Покровського монастиря, та перший ректор Харківського колегіуму. Пізніше архієпископ Крутицький, потім Московський.
• 12. Осип Зинкевич — настоятель Курязького монастиря. Архімандрит.1730
• 13. Петро Венсович — настоятель Курязького монастиря (1742 рік). Архімандрит. Переведений в Сумський монастир.
• 14. Варлаам Тищинський — з 15 липня 1742 року настоятель Курязького монастиря. Другий настоятель Покровського монастиря. Ректор Харківського колегіуму. Архімандрит. Пізніше переведений в Межигірський монастир, потім в київський Михайлівський.
• 15. Костянтин Бродський — до червня 1752 року настоятель Курязького монастиря. Архімандрит.
• 16. Валаам (Андріївський) — до 11 січня 1762 року настоятель Курязького монастиря. Архімандрит.
• 17. Матвій (Млодзинський) — до липня 1766 року настоятель Курязького монастиря. Архімандрит. Переведений в Святогірський монастир. Після його переходу 4 роки монастир заставався без настоятеля. З роду вільшанських священиків.
• 18 Наркис (Микола Іванович Квітка) — настоятель Курязького монастиря (1770—1788 роки). Архімандрит. Син Ізюмського козацького полковника Івана Григоровича Квітки.

З 1788 року Курязький монастир було скасовано.

З 1796 року завдяки допомоги Петра Федоровича Сабурова монастир було відновлено як «заштатна гуртожитна пустинь»

• Костянтин — ієромонах. Завідував Курязьким монастирем (1796 рік).
• Іларіон — ігумен. Завідував Курязьким монастирем з 1797 року.
• Феодосій — ієромонах. Завідував Курязьким монастирем з 1806 року.
• Афанасій — ієромонах. Завідував Курязьким монастирем з 1818 року.
• Адріан — ігумен. Завідував Курязьким монастирем

З 1836 Курязький монастир переведений до 2-го класу.

• Іван Оболенський — настоятель Курязького монастиря (1836-1 липня 1842 року). Архімандрит.
• Філофей (Успенський) — настоятель Курязького монастиря (1836-8 вересня 1842 року).
• Агафангел (Соловьов) — настоятель Курязького монастиря (1842- вересень 1845 року).
• Парфеній Попов — настоятель Курязького монастиря (1845- 22 квітня 1848 року).
• Ізраїль — настоятель Курязького монастиря (з 1848 року).
• Венедикт — настоятель Курязького монастиря (з червня 1851 року).

Див. також

• Озерянська ікона Божої Матері

Посилання

• Куряжский монастырь — на грани «раскола» Archivované 2011-09-24 na Wayback Machine
• «Птенцы Куряжа»: все жанры педагогики Макаренко
• Педагогическая поэма (А. С. Макаренко) / Часть третья Archivované 2012-06-12 na Wayback Machine
• утраченные памятники архитектуры Харьковской области Archivované 2011-09-02 na Wayback Machine

Джерела та література

• С. І. Білокінь. Курязький Спасо-Преображенський монастир Archivované 2016-08-20 na Wayback Machine //
• С. І. Білокінь. Курязький Спасо-Преображенський чоловічий монастир Archivované 2016-08-21 na Wayback Machine //
• Гумілевський Д. Г. (Філарет) Історико-статистичний опис Харківської єпархії. М., 1857—1859. Archivované 2012-05-07 na Wayback Machine

Oleksij Pavlovyč Pavlovskyj

Олексі́й Па́влович Павло́вський (1773, за іншими даними, бл. 1770 Шутівка, тепер Соснівка, Глухівський район, Сумська область — після 1826) — український мовознавець.

Життєпис

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Hramatyka_Pavlovskoho.jpg|vpravo|náhľad|314x314bod|«Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського, 1818 р. У 1779—1789 рр. навчався у Київській академії. У 1793 р. закінчив Петербурзьку вчительську семінарію. Викладав у Ніжинському ліцеї.

1818 року видав у Санкт-Петербурзі книгу «Грамматика малороссійскаго нарѣчия» — першу в українському мовознавстві друковану граматику живої народної української мови. Написав також «Прибавленіе къ грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія» (1822), що відіграло велику роль у розумінні деяких особливостей «Грамматики…». В них уперше описано фонетичну систему й морфологічну будову живої української мови.

Самостійне значення мав також доданий до «Грамматики…» «Краткий малороссийский словарь», що містив загальновживану лексику, хресні імена, українські народні фразеологізми, приказки, прислів'я та літературні матеріали, — надзвичайно цінний як джерело живої мови.

Зі слів Петра Кеппена відомо, що на його пропозицію в травні-червні 1826 р. Олексій Павловський уклав «опытъ Малороссийского Словаря», але не відомо, чи було укладено словник на усі літери абетки, чи лише на літери А і Б.

Погляди

Погляди Павловського щодо суспільної ролі української мови суперечливі: вагаючись у самому визначенні її між «наріччям» і «мовою», він схилявся до думки, що це «наріччя, яке становить майже справжню мову», хоч тут же говорить про неї як «ні мертву, ні живу». Своєю працею Павловський, однак, започаткував граматичне дослідження української народної мови, що сприяло постанню української літературної мови та усталенню її фонетичних, граматичних і правописних норм.

Вислови

Про вимову літери «и» в українській мові

Про дієприкметники в українській мові

Див. також

• Правопис граматики Павловського

Джерела та література

• Дзендзелівський Й. О. Видатний український філолог // Мовознавство. — 1968. — С. 6.
• Задорожний В. Б. Павловський Олексій Павлович // Šablóna:ЕІУ
• Павловський Олексій. Грамматика Малороссійскаго нарѣчия; Прибавленіе къ Грамматикѣ Малороссійскаго нарѣчія. Или, отвѣть на Рецензію, здѣланную на оную Грамматику // Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія / Наукове видання; НАН України, Інститут української мови; Упоряд.: В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва; Передмова В. В. Німчука; Комент. та приміт. Н. В. Пуряєвої — Київ: Наукова думка, 2004. — С. 39—53; 54—59. — ISBN 966-00-0261-0.

Посилання

• Грамматика малороссійскаго нарѣчія (1818)
• Павловский А. П. Грамматика малороссийскаго нарѣчия. — СПб., 1818. Archivované 2010-01-16 na Wayback Machine та власне Павловський Олексій Archivované 2021-08-17 na Wayback Machine
• Ал. Павловскій. «Грамматика Малороссійскаго нарѣчія», Санкт-Петербургъ, 1818, в Інтернет-архиві
• Павловский А. П. Прибавленіе къ грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія. — СПб., 1822, в Інтернет-архиві.
• Словарь малороссійскаго нарѣчія Archivované 2019-10-24 na Wayback Machine

Mykola Kosťantynovyč Zerov

Мико́ла Костянти́нович Зе́ро́в (26 квітня 1890, Зіньків, Полтавська губернія, Російська імперія — 3 листопада 1937, Сандармох, Медвеж'єгорський район, Карельська АРСР, РРФСР) —; видатний український поет, літературознавець, перекладач, літературний критик, полеміст, професор, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Брат Михайла та Дмитра Зерова. Представник розстріляного відродження.

Životopis

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи Костянтина Іраклійовича Зерова. «Батько вчитель, потім — завідувач міської школи, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» — пише Зеров в автобіографії. (Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки).

Молодший брат Миколи — Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест. Ще один молодший брат — Дмитро Зеров — став ботаніком, академіком АН УРСР.

По закінченні Зіньківської школи, де його однокласником був майбутній гуморист Остап Вишня, Зеров навчався в Охтирській (1900—1903) та Першій київській гімназіях (1903—1908). У 1909—1914 роках — студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.

1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Зерова в журналі «Світло», газеті «Рада».

З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем «давніх мов» до Златопільської чоловічої гімназії, а з жовтня 1916 року — ще й Златопільської жіночої гімназії.

З 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. У 1918–1920 роках викладає українознавство в Архітектурному інституті, працює редактором бібліографічного журналу «Книгарь» (до початку 1920 року). З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.

У цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що сформувався довкола Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки.

1920 року одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову діяльність; вийшли підготовлені ним «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.

З голодного Києва Миколу Зерова запрошують на роботу до Баришівської соціально-економічної школи, де він працює близько трьох років. Усі вірші його збірки «Камена» (1924) написано саме тут. Також у Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.

1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет). Про лекції Зерова студенти поширювали легенди. Одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі.

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об'єдналися в АСПИС. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати неокласиками, одним з її лідерів був Зеров. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці. Прагнення Зерова створити спільну платформу для консолідації літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії Всеукраїнської академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко. Лідер неокласиків оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення». Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книжок і журналів. На думку Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому опонував Д. Загул, який обстоював уніфікацію та сувору регламентацію як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно позначилося на розвитку всієї української літератури.

Того самого 1924 року надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, уміщено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної фантазії.

Глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, висока версифікативна майстерність творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний, байдужий до актуальних проблем. Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка», також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати.

До попередніх докорів додавалися й нові: мовляв, Зеров майже не виступає як літературний критик. Проте 1925 рік можна вважати вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Тільки журнал «Життя і революція» вмістив 17 його матеріалів. А ще ж були публікації в інших часописах, виступи, лекції перед студентами.

1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала до 1928 р. Початком її вважають статтю Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» (Культура і побут, 1925, 20 квітня) та відповідь на неї М. Хвильового. Зеров-критик стає на бік М. Хвильового. Програма М. Зерова вимагала усвідомлення, осмислення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох сучасних літературних авторитетів, перенести на український ґрунт найкращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, в свою чергу, піднесе «планку художності» і, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування. «Ми хочемо, — наголошував М. Зеров, — такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів М. Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію.

Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила неокласиків в антипролетарських настроях. Григорій Майфет 3 липня 1927 року так писав Зерову про настрої в Харкові: «Взагалі літературна ситуація жахлива. Тичина каже: „Мені шкода не того, що я нічого не друкую, а того, що я нічого не пишу для себе…“».

Червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки неокласиків; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки одна ділянка — історико-літературні студії. Саме на цьому Зеров і зосередився наприкінці 1920-х років. Він писав передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво». З цих статей склалася книжка «Від Куліша до Винниченка» (1929 р.). Але на цих позиціях пощастило затриматись недовго. Процес СВУ на початку 1930 року став переломним. «Книгоспілку» реорганізовано, «Сяйво» закрили. Куліша й Винниченка проголосили фашистськими письменниками. Серед інших у зв'язку з процесом СВУ заарештували й Максима Рильського, що стало виразним попередженням усім неокласикам.

У лютому-березні 1930 року Зерова змушений виступити «свідком» на процесі СВУ. Його становище було хитке й непевне. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування. Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.

На початку 1930-х йому фактично заборонили творчу діяльність, а з 1933 — стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича вимагають самокритичних заяв і політичних декларацій.

Наприкінці 1934 Зерова остаточно звільнили з університету. Він втратив останнє матеріальне опертя й мусив шукати будь-яку роботу або залишити Україну. Водночас він довідався про те, що за сфабрикованими звинуваченнями засуджено й розстріляно Григорія Косинку й Олексу Влизька.

Переживши ще одну трагедію, — смерть від скарлатини десятилітнього сина (3 листопада 1934) — Микола Зеров переїжджає до Москви.

Уночі проти 28 квітня 1935 року Зерова заарештовано під Москвою на станції Пушкіно. 20 травня його доправлено до Києва для слідства. Зерова звинуватили в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.

На першому допиті він заявив однозначно: «До жодної контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу». Пізніше з нього виб'ють інші відповіді. Під час обшуку в нього вилучають дві книжки: «Політика» з дарчим написом «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Це були єдині докази існування «терористичної організації».

Тривалі й надзвичайно виснажливі допити, побудовані на погрозах і залякувані (допитував слідчий Літман), призвели до бажаного для влади результату. 9 липня М. Зеров «розколовся»: «Я признаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь».

Після певних «тасувань» «групу Зерова» остаточно визначили в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 — 1936; М. Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.

З висновків про реабілітацію Зерова можна довідатися, що навіть для радянських органів справа Зерова виглядала цілковитою «липою»: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКПД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера».

Присилуваний до «зізнання», Зеров на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского». Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного «об'єднання українських націоналістів» О. Влизька, К. Буревія, Д. Фальківського, Г. Косинку та ін. Щоправда, випадково зайшов саме в цей час до Рильського і представник газети «Пролетарська правда», присутність якого кілька разів згадувалася під час судового розгляду, але ні прізвища його не називалося, ні самого не допитувано як свідка. Згаданий епізод відбувся у грудні 1934 року, після оприлюднення списку 28 діячів культури, звинувачених у «тероризмі».

М. Зерова засуджено на 10-річне ув'язнення. Стільки само дістали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», що познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше дістали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по сім років. Пощастило вижити лише Митькевичу. Пізніше він розповів, що «зізнання» Літман витягав побиттями. «При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — згадував Л. Митькевич 21 грудня 1956 року.

Наприкінці зими Зерова та засуджених з ним у тій самій справі відправлено на північ за маршрутом: Медвежа Гора — Кем — Соловки. В пункт призначення вони прибули у червні 1936 року. Як згадували ув'язнені, спершу режим у таборі був «ліберальним». За станом здоров'я М. Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Закінчивши роботу, в комірчині сторожа міг займатися перекладами та історико-літературними студіями. За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну працю над українською версією «Енеїди» Вергілія. (Рукопис цього перекладу пропав або був знищений). Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.

9 жовтня 1937 рішенням особливої трійки УНКВС по Ленінградській області «засуджений» до розстрілу. Зерова разом з багатьма іншими представниками української культури розстріляно в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. З документів відомо, що смертний вирок виконав капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв.

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». Водночас перевіркою встановлено, що колишнього співробітника НКВС УРСР Федора Овчинникова, який розслідував справу Зерова, «за порушення соцзаконності засуджено», а іншого співробітника, що фальсифікував матеріали справи, «звільнено з органів держбезпеки за фактами, що дискредитують звання офіцера».

Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом зі справжньою могилою його сина — Котика (Констянтина) Зерова.

Перша публікація Зерова з'явилася 1911 року, а жовтнем 1929 року датується власноручна картотека його публікацій, що нараховувала 109 карток. Реєстр публікацій був доповнений бібліографами Тамарою Волобуєвою (89 карток), Федором Максименком (25 карток) та істориком Сергієм Білоконем (посмертні публікації з 1973 року).

• Антологія римської поезії, «Друкар», Київ, (1920)
• Нова українська поезія, Антологія, «ДВУ», Київ, (1920)
• Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера, «ДВУ», Київ, (1920)
• Камена, «Слово», Київ, (1924; 2-ге вид. 1943)
• Нове українське письменство, вип. 1, «Слово», Київ, (1924) Archivované 2018-11-19 na Wayback Machine

• Леся Українка, «Книгоспілка», Київ, (1924)
• Сяйво (хрестоматія), упор. М. Зерова, Київ (1924).
• Григорій Сковорода, Вірші латинською мовою, переклад М. Зерова, «Червоний шлях», 3, (1924)
• Валерій Брюсов, 1873—1924, «ДВУ», Київ, (1925) — 14 перекладів М. Зерова.
• До джерел, Збірник статей, «Слово», Київ, (1926, 2-ге вид. 1943) Archivované 2018-11-19 na Wayback Machine
• Словацький, Мазепа, Трагедія на п'ять актів, переклад і вступна стаття М. Зерова, «Слово», Київ, (1926) Archivované 2018-11-19 na Wayback Machine
• Наші літературознавці і полемісти, «Червоний шлях», 4, (1926)
• Квітка й українська проза, «Життя й революція», XII, (1928)
• У справі віршованного перекладу, «Життя й революція», IX, (1928)
• Літературна позиція Старицького, «Життя й революція», VI, (1929)
• Від Куліша до Винниченка, Збірник статей, «Культура», Київ, (1929)
• До джерел, Краків-Львів, (1943)'
• Sonnetarium, (1948)'
• Catalepton, (1952)'
• Corollarium, (1958)'
• Нове українське письменство, Мюнхен, (1960)'
• Вибране, (1966)
• Лекції з історії української літератури, Оквіл, (1977) Archivované 2013-10-04 na Wayback Machine
• Твори: В 2 томах — К.: Дніпро, 1990.
• Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії, — Київ, «Час», (1990) — репринтне видання
• Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003). — 1301с.
• Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», (2007). — 568 с.
• Вибрані твори / упор. Володимир Панченко. — Київ: Смолоскип, Серія «Розстріляне відродження». 2015, — 880с.
• Свидницький А. Люборацькі: повість / А. Свидницький ; ред. і вступ. ст. М. Зерова. — Харків ; Київ: Літ. і мистецтво, 1931. — 300 с. — (Літературна бібліотека. Українське письменство). Archivované 2018-11-19 na Wayback Machine
• Сяйво: декламатор / упоряд. М. Зеров. — Київ: Сяйво, 1929 р. — 430 с. Archivované 2018-10-22 na Wayback Machine
• Клен Ю. Спогади про неокласиків / Юрій Клен. — Мюнхен: Накладом Укр. вид. спілки в Мюнхені, 1947. — 48 с. Archivované 2018-09-27 na Wayback Machine
• Перец І. Л., Народні оповідання, переклад з єврейської М. Зерова і О. Гера. — вступ. сл. Івана Дзюби; ініціатор видання та передм. Артура Рудзицького; спомини Григорія Кочура ; іл. Олександра Ройтбурда.- Київ: Кн. Палата України, 2018
• Антологія римської поезії / пер. з латини М. Зеров. — К. : Українські пропілеї, 2016. — 466 с. — (Ad fontes/ До джерел). — ISBN 966-7015-96-1.

Вшанування пам'яті

• Іменем Зерова названі вулиця та провулок у Дніпрі (місцевість Діївка), Львові (Франківський район), Вінниця (Замостянський район), Рівному (мікрорайон Ювілейний), Новомиргороді (Златопіль) Дубному та Миколаєві
• У Києві є парк імені Миколи Зерова та вулиця Братів Зерових, парк імені Миколи Зерова в Полтаві — провулок Братів Зерових в м. Зіньків — вулиця Братів Зерових.
• У державному університеті Австралії, університеті Монаша, діє кафедра української мови, а також центр українських досліджень імені Миколи Зерова.
• В 2007 році на будинку в місті Зінькові, де народився Микола Зеров, встановлено меморіальну дошку братам Зеровим — Миколі та Дмитру.
• На його честь названий ліцей у Зінькові.
• Документальний фільм «Соловецькі в'язні з України. Микола Зеров» (2011, Полтавська ОДТРК «Лтава», реж. Наталія Іванченко, Дмитро Старіков, за сценар. О. Ніколенко).

Архівні матеріали

Документи про життя і творчість М. Зерова зберігаються в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. — Фонд 28, опис 1 та опис 2. Загалом фонд складається з 250 справ, які охоплюють період з 1907 по 1965 роки. Всі справи є у вільному доступі онлайн.

Серед документів фонду:

• Рукописи М. К. Зерова. Збірка ранніх поезій (1907—1919); збірки: «Сонети. Александрійські вірші» (1919), «Сонети. Lukrosae», «Сонети i елегії. Lukrosae» (1922), «Sonnetarium» (1926—1930), «Камена» (1934).
• Поетичні переклади з Вергілія («Енеїда»), Марціала, Тіта Лукреція Кара («Про природу речей»), Горація, Катулла, Овідія («Метаморфози»), Тібулла та ін. римських поетів, з латинських поезій Г. С. Сковороди («От вона, молодість року!», «На день народження Василя Томари») та С. Яворського («Стефана Яворського, митрополита Рязанського та Муромського слізне з книгами прощання»); переклади з новітніх (від епохи Відродження) європейських та народів СРСР поетів Ф. Петрарки, П. Ронсара, Ж. Дю-Белле, Ж. -М. Ередіа («Забуття», «На Отрисі», «Горам божественним», «Вицвіт вогню» та ін.), Т. Готьє, Е. Верхарна, П. -Ж. Беранже («Вже скоро, Франціє…», «Фея рим», «Мощі», «14 липня» та ін.), А. Міцкевича («Чатирдаг»), З. Пшесьмицького, О. С. Пушкіна («До Овідія», «Пам'ятник», «Поетові», «Що в імені тобі моїм?» та ін.), М. Ю. Лермонтова, П. Бутурліна («Шевченкова могила»), I. Буніна, В. Брюсова («Ми», «Наполеон», «До вірменів» та ін.), Янки Купали (1907—1934) та ін.
• бібліографія (картотека) творів Миколи Зерова;
• Рецензія на працю М. Марковського «Найдавніший список „Енеїди“ і деякі думки про генезу цього твору»;
• документи, зібрані Зеровим, про творчість В.Винниченка;
• виписки та нотатки на тему «Донцов і Донцовісти» та з твору Д. Донцова «Поетика українського росорджімента»;
• документи про творчість С. Єфремова;
• документи про творчість М. Зерова: статті Г. Кочура «Учений, перекладач, поет М. Зеров», Є. Сверстюка «Гострої розлуки гострий біль», «Про Миколу Зерова»;
• запрошення на засідання комісії художнього перекладу, присвячене розгляду перекладів Миколи Зерова;
• матеріали, що відклались у фонді: нотатки, списки поезій різних авторів, статті;
• лист до редакції газети «Червоний шлях» Ол. Дорошкевича «Володимир Самійленко на тлі 80-х рр.»;
• спогади, статті: М. Плевако «Леонід Глібов та його твори»; Є. Шабліовського і М. Колесника «Проти куркульсько-петлюрівського націоналізму в художній літературі та аналогічне інших авторів»; Л. Шишманова-Драгоманова «Молода українська література. О. Олесь — А. Ніковський» та ін.

Література

• Агеєва В. П. Формалізм у концепціях київських неокласиків// Наукові записки «НаУКМА». Том 48. Філологічні науки. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — С. 3–10.
• Баган О. Місія неокласики / Микола Зеров Українське письменство / Микола Сулима (упоряд.). — К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», (2003).
• Башманівський В. Микола Зеров — неокласик. — Житомир: Видавництво ЖДУ імені І. Франка, 2007. — 172 с.
• Безсмертні: Спогади про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963. Archivované 2013-10-04 na Wayback Machine
• Білокінь С. І. Закоханий у вроду слів. М.Зеров — доля і книги. — К.: Час, 1990.
• Брюховецький В. С. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К.: «Радянський письменник», 1990.
• Гальчук О. В. Микола Зеров і античність: Навч. посіб. / Київський інститут «Слов'янський ун- т». — К., 2000. — 191 с.
• Громова В. Неокласики / Стильові тенденції української літератури XX століття. — К., 2004. — С. 107–135.
• Демська-Будзуляк Л. Реконструкція літературознавчого канону: пролегомени до вивчення літературно-критичної та історико-культурної спадщини Миколи Зерова // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, — державність. Scripta Manet. — Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. 2012/21 — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2012. — С. 267–276.
• Державин В. Дух і джерело київського неоклясицизму (До 60-тих роковин з дня народження Миколи Зерова) Archivované 2014-11-29 na Wayback Machine// Україна і Світ. — Ганновер, 1951. — З. 4. — С. 12–18.
• Зерова М. (упор.) Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 2006. — 367 с.
• Зубрицька М. Микола Зеров: проблема діалогу з читачем //СіЧ, № 9, 1991. — С. 54–58.
• Івашко В. Микола Зеров і літературна дискусія (1925—1928) // СіЧ, № 4,1990. — С. 18–27.
• Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець XIX ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 170—171. http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 Archivované 2019-03-27 na Wayback Machine
• Київські неокласики / Упор. Віра Агеєва. — К.: Факт, 2003.
• Ковалів Ю. І. Літературна дискусія 1925—1928 рр. — К.: Знання, 1990.
• Костенко Н. В. Українське віршування XX ст. — К., 1993.
• Костюк Г. Зустрічі і прощання. — К.: Смолоскип, 2008. — С. 128–150.
• Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 127–140.
• Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. — К.: «Основи», 2001. — 327 с.
• Наливайко Д. С. Українські неокласики і класицизм / Наукові записки «НаУКМА». Том 4. Філологія. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 1998. — С. 3–17.
• Наш сучасник Микола Зеров, упор. Марина Зерова, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, вид. Терен, Луцьк, 2006, 368 с. (спогади про Миколу Зерова).
• Панченко Володимир. Повість про Миколу Зерова. — Київ: «Дух і літера», 2018—624 c. ISBN 978-966-378-631-5 (детальна біографія, написана за архівними матеріалами із залученням нових, ще не відомих загалу джерел).
• Соловей Е. Українська філософська лірика. — К.: Юніверс, 1999. — 368 с.
• Темченко Л. В. Український неокласицизм 20-х рр. XX ст.: генезис, естетика, поетика: Автореф. — Дніпропетровськ, 1997. — 21 с.
• Шевченко С. В. Микола Зеров: неокласика політичних репресій. / Сергій Шевченко. Соловецький реквієм. — Київ: Експрес-Поліграф, 2013. — С. 165–172.
• Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм. / Юрій Шерех. Пороги і запоріжжя: Література, мистецтво, ідеології. — Харків, 1998. — Т.1. — С. 92–139.
• Шляхами пам'яті [Електронний ресурс]: антологія поетичних творів, присвячених пам'яті митців Розстріляного Відродження / Упоряд. Ганна Іванівна Єфімова. — Одеса: ОДНБ ім. М. Горького, 2009. — 1 електрон. опт. диск (CD-R). — Режим доступа : http://catalog.odnb.odessa.ua/ONNB_ec/NashiVid/sNaykVidan/sc2989.PDF Archivované 2015-07-25 na Wayback Machine
• Nevrly M., Kozak S. Neoklasycy kijowscy / Slavia Orientalis. — 1974. — № 3.
• Помяловський М. Г. Нариси бурси / М. Г. Помяловський ; переклала М. Полтавка ; за ред. М. К. Зерова ; передм. О. І. Білецького. — Харків: Космос, 1929. — 137 с. — (Російські класики). Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine

Джерела

• Білокінь С. І. Зеров Микола Костянтинович Archivované 2016-08-07 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• Брюховецький В'ячеслав. «Літературна Україна», № 32(4441) від 8.08.1991
• Šablóna:Книга
• Шевченко С. Соловецький реквієм. — К.: ВПК «Експрес-поліграф», — 2013. — 592 с.: іл. — С. 172. ISBN 978-966-2530-59-9

Посилання

• Зеров Микола Archivované 2021-05-04 na Wayback Machine // Šablóna:УМЕ4
• Марко Роберт Стех «Очима культури» № 32. Про Миколу Зерова і літературну дискусію 1920-x рр. Archivované 2014-05-30 na Wayback Machine
• Марко Роберт Стех «Очима культури» № 74. Про Миколу Зерова і київських неокласиків. Archivované 2022-02-20 na Wayback Machine
• Сергій Білокінь: Микола Зеров Archivované 2012-05-26 na Wayback Machine
• Вадим Джувага, «Микола Зеров: „неокласик“ і „терорист“» на сайті «Історичної правди» Archivované 2012-09-01 na Wayback Machine
• Микола Зеров: три літа в Златополі. Газета «День» Archivované 2008-09-14 na Wayback Machine
• Поезії Миколи Зерова Archivované 2009-07-21 na Wayback Machine
• Микола Зеров: твори, біографія, критика Archivované 2009-01-03 na Wayback Machine
• Зеров: Від Куліша до Винниченка
• Зеров: До джерел
• Зеров: Нове українське письменство
• Енциклопедична стаття в англомовній Encyclopedia of Ukraine, vol. 5 (1993), а також декілька фото Archivované 2020-12-02 na Wayback Machine
• «Навколо нас — кати і кустодії» Тріумф і трагедія Миколи Зерова. Archivované 2015-06-04 na Wayback Machine «Газета День» № 29, 19 лютого 2010.
• Зеров і шантрапа. Хто вбив поета. Український тиждень. 31 березня, 2011. № 12(177) Archivované 2011-04-02 na Wayback Machine
• Панченко В. Київський золотоуст / Володимир Панченко // День. — 2018. — 18 січня. Archivované 2018-01-19 na Wayback Machine
• Сяйво: декламатор / упоряд. М. Зеров. — Київ: Сяйво, 1929. — 430 с. Archivované 2018-10-22 na Wayback Machine
• Зеров М. Антологія римської поезії: Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овидій, Марціял / Микола Зеров. — Київ: Вид. т-во «Друкарь», 1920. — 63 с. Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine
• Поети пошевченківської пори / вибір і ст. М. Зерова ; прим. М. Зерова і В. Покальчука. — Харків ; Київ: Книгоспілка, 1930. — 134 с. — (Літературна бібліотека). Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine
• Мартович Л. Мужицька смерть / Лесь Мартович ; вступ. ст. М. Зерова. — Київ: Сяйво, 1929. — 60 с. — (Дешева бібліотека красного письменства). Archivované 2018-10-22 na Wayback Machine
• Нова українська поезія: збірник / уложив М. Зеров. — Київ: Всеукр. держ. вид-во, 19–?. — 177 с. — (Універсальна бібліотека ; № 7). Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine
• Зеров М. Від Куліша до Винниченка: нариси з новіт. укр. письменства / проф. М. Зеров. — Київ: Культура, 1929. — 192 с. Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine
• Зеров Микола в Електронній бібліотеці «Культура України» Archivované 2018-11-13 na Wayback Machine
• Парк імені Островського перейменовано на честь українського поета Миколи Зерова Archivované 2020-02-28 na Wayback Machine

Mykola Kosťantynovyč Zerov (ukrajinsky Šablóna:Cizojazyčně) (26. dubna 1890 Ziňkiv, dnes Poltavská oblast Ukrajiny – 3. listopadu 1937 Sandarmoh, Karelská republika, Rusko) byl ukrajinský literární vědec, literární kritik, básník a překladatel, vůdčí osobnost literárního uskupení neoklasiků.

Život

Mykola Zerov se narodil ve vesnici Ziňkiv v tehdejší Poltavské gubernii v rodině učitele Kosťantyna Zerova, jeho matka pocházela z kozáckého rodu. Měl celkem čtyři bratry a dvě sestry. Bratr Mychajlo byl také básník a překladatel, publikoval pod pseudonymem Mychajlo Orest. V oblasti vědy působili také další bratři Kosťantyn, jenž byl hydrogeolog, a Dmytro - botanik.

Mladý Mykola započal se vzděláním v ziňkovské dvojtřídce, kde byl jeho spolužákem Pavlo Hubenko, pozdější známý spisovatel pod jménem Ostap Vyšňa. Od roku 1900 studoval na gymnáziu v Ochtyrce. V roce 1903 byl otec převelen do Perejaslavi, proto jeho syn přestoupil na 1. gymnázium v Kyjevě. Poté studoval na historicko-filologické fakultě kyjevské Univerzity sv. Vladimíra, kde absolvoval v květnu 1914 prací na téma historický význam letopisu Hryhorije Hrabjanky. odkaz=https://cs.wikipedia.org/wiki/Soubor:Mykola_Zerov.jpg|náhľad|Mykola Zerov Jeho prvním působištěm se stalo gymnázium v obci Zlatopil na rozmezí Kyjevské a Chersonské gubernie. Zde 3 roky vyučoval dějepis, literaturu a latinu. V roce 1917 se vrátil do Kyjeva a začal vyučovat latinu na 2. gymnáziu Cyrilometodějského bratrstva. Zároveň také působil v redakci časopisu Knyhar, díky čemuž měl přehled o dění v literárních kruzích. V roce 1920 vyšla jeho první publikace Antolohija rymskoji poeziji, v níž ve vlastních překladech přiblížil díla Catulla, Vergilia, Horatia, Ovidia, Martiala a dalších autorů. Obálku ke knize vytvořil tehdejší rektor ukrajinské akademie umění Heorhij Narbut. Kromě toho v témže roce vyšla také sbírka literárních statí Nova ukrajinska poezija. Roku 1920 se oženil se Sofijí Lobodou.

Už v roce 1921 opět Zerov změnil své působiště. Tentokrát se přestěhoval do obce Baryšivka v Kyjevské gubernii, kde vyučoval na sociálně-ekonomické střední škole. Spolu s ním zde působili také Jurij Klen a Pavlo Fylypovyč, základ budoucího hnutí neoklasiků. Tady mají svůj původ všechny sonety jediné sbírky Zerovovy původní tvorby Kamena (1924) a spisovatel zde podle svých slov prožil nejšťastnější období svého života. Roku 1924 se mu též narodilo jediné dítě, syn Kosťantyn.

V roce 1923 se Zerov vrátil do Kyjeva a začal působit na Kyjevském institutu lidové osvěty. V té době poznal Maksyma Rylského a Mychajla Draje-Chmaru, s nimiž založil hnutí neoklasiků (spolu s Klenem a Fylypovyčem). Společně usilovali o vysoké umění, dokonalost formy a přiblížení ukrajinské literatury světové tradici. Na vznikající celoukrajinskou diskusi o směřování literatury odpověděl Zerov sborníkem Do džerel (1925).

9. března 1930 začal v Charkově proces s tzv. Spilkoju vyzvolennja. Z příslušnosti k této teroristické organizaci, jež patrně nikdy neexistovala, bylo obviněno 45 vědců a představitelů kultury včetně tehdejšího viceprezidenta Akademie věd Serhije Jefremova. Mykola Zerov při procesu, který předznamenával budoucí události, vystupoval jako svědek. V průběhu následujících let byli uvězněni i další spisovatelé, jako například Borys Antonenko-Davydovyč, Valerjan Pidmohylnyj či Jevhen Plužnyk. odkaz=https://cs.wikipedia.org/wiki/Soubor:%D0%97%D0%B5%D1%80%D0%BE%D0%B2_%D0%9C.jpg|náhľad|Mykola Zerov (1915) V roce 1933 dostal Zerov zákaz publikovat, nadále ale mohl působit na univerzitě. Spolu s Fylypovyčem byli také nuceni ke kritice těch děl, jež nevyhovovala stranické linii. V květnu téhož roku spáchal sebevraždu jiný literát Mykola Chvyljovyj. Od podzimu 1934 nesměl Zerov vyučovat na univerzitě, od 1. listopadu ani vědecky pracovat. Téhož dne podlehl spále jeho syn, jemuž věnoval báseň To buv ščaslyvyj desjaťlitnij son! Proto se na konci roku 1934 Zerov rozhodl pro odjezd do Moskvy. odkaz=https://cs.wikipedia.org/wiki/Soubor:Kamena.JPG|náhľad|Dílo M. Zerova 'Kamena' Od počátku roku 1935 pobýval Zerov u přátel v obci Puškino nedaleko Moskvy. Tady pracoval na překladu Borise Godunova a Aeneidy. Právě zde byl také v noci z 27. na 28. dubna 1935 zatčen tajnou policií. 20. května toho roku se opět vrací do Kyjeva, tentokrát už jako vězeň. Přitížily mu publikace, jež u něj byly nalezeny při domovní prohlídce - jedna z nich s věnováním tehdy již zastřeleného Hryhorije Kosynky a druhou byl román Čorna rada od Pantelejmona Kuliše také považovaného za antisovětského básníka. Z příslušnosti k "Zerovově skupině" bylo obviněno celkem 6 osob včetně Pavla Fylypovyče.

V červenci roku 1935 se Zerov při výslechu rozhovořil a existenci teroristické skupiny připustil. Proces probíhal na počátku února 1936 neveřejně a bez účasti obhajoby. Verdikt nad celou skupinou zněl 10 let v nápravně pracovním táboře a konfiskace veškerého majetku. K deportaci do Soloveckého tábora zvláštního určení došlo v červnu téhož roku. Zerov byl uznán málo práceschopným, proto zpočátku uklízel tábor, následně byl dokonce přidělen do knihovny. Ve volných chvílích stále pracoval na překladu Aeneidy a učil se také italsky. Podle svědectví spoluvězně měl nezlomný charakter.

V létě roku 1937 došlo v táboře k utužení režimu. 9. října 1937 byl na příkaz Nikolaje Ježova původní rozsudek revidován a zpřísněn na trest smrti zastřelením. Poprava Zerova a také Fylypovyče byla vykonána 3. listopadu 1937. Manželce nic oznámeno nebylo, na dotaz otce přišla odpověď, že Zerov zemřel v nemocnici. Mykola Zerov byl rehabilitován až posmrtně, dne 31. března 1958.

Dílo

Mykola Zerov publikoval 86 sonetů a alexandrinů. Kromě toho napsal celou řadu literárněteoretických, literárněhistorických a literárněkritických prací, překládal zejména z římské, francouzské a ruské poezie.

• Antolohija rymskoji poeziji (1920; Antologie římské poezie) - čítanka antických autorů
• Nova ukrajinska poezija (1920; Nová ukrajinská poezie)
• Kamena (1924; Uměna)
• Nove ukrajinske pysmenstvo (1924; Moderní ukrajinské písemnictví) - 1. díl zamýšlených dějin ukrajinské literatury
• Do džerel (1926; K pramenům)
• Vid Kuliša do Vynnyčenka (1929; Od Kuliše po Vynnyčenka)
• Vybrane (1966; Vybrané)
• Tvory (1990; Díla)

Odkazy

Literatura

• Šablóna:Citace sborníku

• Šablóna:Citace monografie

Související články

• Seznam ukrajinských spisovatelů

Externí odkazy

• Commons ponúka multimediálne súbory na tému Bazinga.ml/pieskovisko7
  Commons
• Šablóna:NK ČR

• Solovecki vjazni z Ukrajiny. Mykola Zerov film peršyj. Dostupné z: https://www.youtube.com/watch?v=--mRAQ6JOCo (dokument; ukrajinsky a rusky)
• Z poroha smerti. Mykola Zerov. Dostupné z: http://ukrlife.org/main/evshan/martyrolog_z.htm (ukrajinsky)
• Operu pokazali tilky raz. Dostupné z: http://www.umoloda.kiev.ua/print/84/45/56899 (ukrajinsky)

Dmytro Ivanovyč Čyževskyj

Дмитро́ Іва́нович Чиже́вський (, Олександрія, нині Кіровоградської області — 18 квітня 1977, Гайдельберг, ФРН) — український і європейський науковець-енциклопедист; культуролог-славіст, філософ, літературознавець, релігієзнавець, лінгвіст, дослідник української і слов'янської літератур, історії культури, філософії, релігійної думки й слов'янської духовності. Дослідник німецької славістики, її полігістор.

Життєпис

Дмитро Чижевський народився 23 березня 1894 (за старим календарем) у дворянській родині з числа нащадків заможного козацтва і українського шляхетства, представників однієї з гілок давнього роду Чижів (Чиженків, Чижових). Рідною мовою в родині Чижевських був місцевий діалект російської. Його батько, Іван Костянтинович, відставний артилерійський офіцер царської армії, мав шляхетське походження і за політичними поглядами був революціонером-народником. За участь у народницькому гуртку його було виключено з військової академії, заарештовано і після дворічного ув'язнення в Петропавлівській фортеці заслано на Північ, а потім на батьківщину, в Олександрію. Під час першої російської революції його було обрано міським головою Олександрії, проте він майже відразу після цього помер.

Мати, Марія Єршова, походила з російських дворян, була педагогом і художницею — ученицею Чистякова і Рєпіна.

Дмитро Чижевський належав до тих інтелектуалів, світогляд яких формувався під впливом духовного світу родини. Батько, Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. В одній зі своїх біографій Дмитро Чижевський відзначав, що духовні інтереси його батьків досить рано обумовили його власну спрямованість.

В 1911—1913 роках вивчав математику і астрономію в Петербурзькому університеті. В 1914 він змінив місце навчання та фах — перевівся на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, який закінчив у 1919 році.

У передреволюційному Києві Дмитро Чижевський брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків. Брав участь у революції 1917 (член Української Центральної Ради). Був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918), мав перспективу стати міністром праці України. Паралельно він викладав філософію в Київському університеті, та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Як згадує товариш Чижевського Панас Феденко, ще тоді в спілкуванні та листуванні вони свідомо перешли на українську мову.

Після зайняття Києва більшовиками Чижевського було ув'язнено й засуджено до смертної кари. Завдяки випадковості йому вдалося врятуватися.

1921 року, після окупації УНР військами більшовиків, виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзькому та Фрайбурзькому університетах поглиблював студії філософії у Ясперса, Гайдеггера, Гуссерля та інших. До політики більшовиків, яка тоді проводилася на Україні філософ ставився вкрай негативно, він вважав її жорсткою, несправедливою і тотальною.

З 1924 року викладав у Празі: в Українському педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова, а з 1929 — в Українському Вільному Університеті. Був дійсним членом Слов'янського інституту у Празі. Згодом знову в Німеччині викладав в університеті в Галле (1932—1945), зосереджуючись на філософії; зокрема досліджує вплив Гегеля на слов'янську науку і вплив німецької філософії на російську літературу. Працюючи над німецькою містикою, віднайшов у архівах численні рукописи чеського філософа і педагога Яна Коменського і сам зацікавився містицизмом у творах Сковороди, Гоголя і Достоєвського.

З 1945 року — вже в Мюнхені. По війні він — чинний професор-гість (Šablóna:Lang-de) у Марбурзі (1945—1951).В 1951—1956 роках працює на посаді професора Гарвардського університету (США), завідує філософським відділом Української Вільної Академії наук у Нью-Йорку. З 1956 року й до кінця життя обіймає посаду професора, керівника Інституту славістики Гайдельберзького університету (ФРН). Дмитро Чижевський — дійсний член Гайдельберзької Академії (з 1962) і почесний її професор (з 1968) й одночасно почесний професор (з 1970) у Кельні. На своїх посадах у Галле, Марбурзі і Гайдельберзі заснував і розбудував славістичні інститути.

Ювілейні збірки на його пошану вийшли в 1954 і 1966 роках. Помер у Гайдельберзі.

Родина

1919 року одружився з єврейкою Лідією Ізраїлівною Маршак — своєю соратницею по партії, студенткою медичного факультету університету.

• Донька — Тетяна Маршак (1924—1986), професор славістики державного університету Вейна (Детройт, штат Мічиган, США).

Наукова діяльність

У багатогранній науковій діяльності Чижевський виявив велику ерудицію і зробив значний внесок у дослідження історії літератури, у критику, філологію, естетику й філософію (російську, українську, словацьку, чеську, польську й німецьку, хоча з 1000 наукових розвідок найбільша частка — близько 200 — присвячено Україні). Наукові праці із славістики, історії літератури, філософії, філології. Дмитро Чижевський — автор фундаментальних праць «Філософія на Україні», «Нариси з історії філософії на Україні», «Гегель в Росії», «Філософія Сковороди», «Історія української літератури від початків до доби реалізму» та інших. Автор «теорії стилів». З вересня 1949 — професор Гарвардського університету. 1956 року Д. Чижевському пропонують очолити інститут славістики Гайдельберзького університету, на що він охоче погоджується. Фактично він і створив цей інститут, оскільки до приходу вченого той існував лише номінально. Ця робота стала справою його життя. «Він віддав інститутові всю душу, інститут був для нього домом, дружиною і дитиною», — писав його сучасник поляк А. Вінценз Archivované 2016-08-19 na Wayback Machine. У рекордний строк бібліотека інституту зібрала понад 30 тисяч томів. З 1962 — член Гайдельберзької Академії, член-засновник Української вільної АН в США.

Наукова діяльність відтоді стала основою його життя: професор Українського вільного університету, викладач університетів Галле, Єни, Марбургу, Гайдельбергу, Кельна. Паралельно вчиться у мислителів XX століття К.Ясперса та М.Хайдеггера (основоположники екзистенціалізму), Е.Гуссерля (фундатора феноменології). Вчений був самовідданим бібліофілом (наприклад, у Гарвард привіз із собою 13 тисяч рідкісних книг, фактично зібраних зі всієї Європи).

Дослідження бароко

Чижевський першим відкрив слов'янське і зокрема українське бароко, а історію української літератури намагався побудувати як історію стилів: підкреслюючи початковий зв'язок з візантійською культурною сферою та вказуючи на співзвучну зміну стилів з західними впливами (з XVI ст.).

Разом з тим феномен українського бароко вчений ставив у загальноєвропейський контекст, не вичленовуючи лише стилістику, а підкреслюючи тотальність барокового мислення у ті часи.

У праці «Літературний український барок» він писав: "Часто дивуються, як представник модерної астрономії Кеплер міг разом з тим займатися астрологією, — часто роблять спроби, ігноруючи синтетичний характер культури барока, з'ясувати це «протиріччя» так, що Кеплер, мовляв, займався астрологією для заробітку, а астрономією з власного наукового переконання. Коли трохи заглибитися в читання творів великого швабського вченого, легко побачити, що таке пояснення є цілковитою помилкою: науковий ідеал Кеплера сполучав в собі і стару, і нову науку. Самий стиль суто астрономічних творів Кеплера стоїть в різкому протиріччі до наукового стилю нашої сучасности: Кеплер сполучує надзвичайну екзактність спостережень та віру в абсолютну точність числових, геометричних закономірностей у світі з вірою у всебічну гармонію світу, яка відкривається не лише емпіричному дослідженню, а так само і дедукції, навіть фантазії, напівмістичній інтуїції вченого…

Організація українського філософського процесу

Дмитро Чижевський вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні (започаткували цей напрям дослідження Кл. Ганкевич та В.Щурат). Його загальне бачення становлення й розвитку історії української філософії відзначає реальний початок історико-філософського українознавства як самостійної галузі.

Суспільно-політичні погляди і переконання

В еміграції Дмитро Чижевський вже не займався політикою, проте мав певні переконання, які постійно проявляв у своїх діях.

Дмитро Чижевський завжди принципово відрізняв українську культуру і мову від російської (т. зв. «великоросійської») і від своїх німецьких колег за фахом вимагав слідувати цьому. В приватному житті та в стосунках з колегами він навпаки — ніколи не ділив людей за етнічною ознакою.

З іншого боку, українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Чижевський вважав культурні зв'язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв'язки без огляду на національність.

Водночас радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці. Протягом всього життя Дмитро Чижевський вкрай вороже ставився до радянської влади і не приховував цього. Інколи він дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. У 1968 році Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу, оскільки вони паплюжать науку. За збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки.

У кінці життя світогляду Дмитра Чижевського був притаманний космополітизм. Вчений був палко переконаний, що «найважливішим культурним чинником є особисті зв'язки людей, передусім через кордони, що є в Європі такі затісні для націй…Культурні зв'язки народів я вважаю вагомішими за політичні».

Премія імені Чижевського

• Національна Академія Наук України в 1997 році заснувала «Премію імені Д. І. Чижевського» — за видатні наукові роботи в галузі філософських наук.

Становлення і розвиток чижевськознавчих студій в Україні й закордоном

• 1 етап (30-ті — 40-ві рр. ХХ ст.) — поява перших позитивних рецензій (П. Біциллі, С. Гессена, М. Лосського, Г. Флоровського, С. Франка) на праці Д. Чижевського та публікація коротких заміток і повідомлень про його доповіді, які він прочитав у різних наукових гуртках і товариствах, що були написані пересічними слухачами;
• 2 етап (50-ті — 70-ті рр. ХХ ст.) — видання ювілейних збірників на пошану Д. Чижевського (1954 р., 1964 р., 1974 р.); публікація статей про його коменіологічні, славістичні, українознавчі дослідження на філософську й літературознавчу тематику; укладання бібліографічного покажчику праць вченого; публікація посмертних споминів та некрологів (1977 р.). Для цього етапу характерними є видання поодиноких статей радянських науковців (О. Білецький, О. Гигор'єв, Р. Данилевський, В. Кулєшов) з різкою критикою його «націоналістично-буржуазної» концепції української й російської літератури;
• 3 етап (80-ті — 90-ті рр. ХХ ст.) — дослідження філософської й літературознавчої спадщини Д. Чижевського європейськими дослідниками; робота з каталогізації й опису його бібліотеки у Гайдельберзі та Галле. Початок 90-х рр. ХХ ст. — період вивчення й інтерпретації життя, діяльності й поглядів Д. Чижевського в Україні. Характерними рисами цього періоду є проведення конференцій й семінарів, присвячених українському славісту, виконання дисертаційних досліджень з вивчення його філософської спадщини, видання окремих праць Д. Чижевського («Нариси з історії філософії на Україні», «Історія української літератури», «Реалізм в українській літературі»);
• 4 етап (початок ХХІ ст. — до сьогодення) — новий період рецепції наукового доробку Д. Чижевського, що характеризується інтерпретацією ідей видатного славіста крізь призму культурологічних, компаративних, міждисциплінарних підходів. Найбільшої ваги у вивченні спадщини Д. Чижевського відіграють дисертаційні й монографічні дослідження (О. Бистрова, О. Блашків, І. Валявко, В. Кортгаазе, В. Лучкевич, Н. Над'ярних, А. Ріхтер, О. Чуднов, В. Янцен та ін.), дослідження архівної й епістолярної спадщини вченого, повне видання й коментування його праць.

Вшанування

З березня 1993 р., за ініціативою доктора філологічних наук, професора Центральноукраїнського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка Л. В. Куценка, ім'я Дмитра Чижевського носить Обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д. І. Чижевського.

У місті Олександрія, у 1990-тих роках на честь Чижевського була названа невелика вулиця в історичному центрі міста.

Існують також вулиці на честь Дмитра Чижевського у Львові (з 1993), у Сумах, у Кропивницькому та в інших поселеннях.

З 2016 року в Світловодську існує вулиця Дмитра Чижевського.

27 жовтня 2022 року Київська міська рада назвала на честь Дмитра Чижевського вулицю у Святошинському районі міста Києва.

2006 року відкрито меморіальну дошку на фасаді Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У липні 2022 в Олександрії відкрили філію місцевого краєзнавчого музею — Будинок Дмитра Чижевського. Це єдиний центр, присвячений постаті Дмитра Чижевського, на території України.

Праці

• «Логіка» (1924)
• «Dostojevskij Studien» (1931)
• «Hegel bei den Slaven» (1934)
• «Štúrova filozofia života» (1941)
• «Geschichte der altrussischen Literatur: Kiever Epoche» (1948 і 1960)
• «Outline of Comparative Slavic Literatures» (1952)
• «On Romanticism in Slavic Literatures» (1957)
• «Das heilige Russland» (1959)
• «Russland zwischen Ost und West» (1961)
• «Russische Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts» (1964)
• «Comparative History of Slavic Literatures» (1971)

Україністика

• «Фільософія на Україні Archivované 2020-01-09 na Wayback Machine» (1926)
• «Нариси з історії філософії на Україні» (1931)
• «Фільософія Г. С. Сковороди Archivované 2021-02-26 na Wayback Machine» (1933)
• «Укр. літ. барок. Нариси», І — III (1941 — 44)
• «До проблеми бароко» (1947)
• «Культурно-історичні епохи Archivované 2016-03-04 na Wayback Machine» (1948; 1978). Текст у форматі pdf — Український історичний журнал. 2017. № 2, cт. 183-203
• «Сімнадцяте сторіччя в духовній історії України». Арка, Мюнхен 1948, Ч. 3-4, с.9.
• «Поза межами краси (до естетики барокової літератури)» Archivované 2016-03-04 na Wayback Machine, (1952)
• «Історія української літератури: від початків до доби реалізму Archivované 2013-10-01 na Wayback Machine» (1956)
• «Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker» (1974)
• «A History of Ukrainian Literature» (1975)
• «A History of Ukrainian Literature (From the 11th to the End of the 19th Century) Archivované 2020-02-24 na Wayback Machine» (1997)

Окремі видання

• Чижевський Д. І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Тернопіль: Феміна, 1994. — 480 с.
• Чижевський Д. І. Історія української літератури Archivované 2020-11-19 na Wayback Machine. — Прага, 1942. — Кн. 2. — 142 с.
• Чижевський Д. І. Історія української літератури Archivované 2015-07-16 na Wayback Machine. — Нью-Йорк, 1956. — 511 с.
• Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур. — К.: Академія, 2005. — 288 с.
• Чижевський Д. І. Філософські твори: У 4 т. — К.: Смолоскип, 2005. — Т. 1, 2, 3, 4.
• Чижевський Д. Український літературний барок. Нариси. — Харків: Акта, 2003. — 460 с.
• Чижевский Д. И. Избранное: В 3 т. — Т. 1. Материалы к биографии (1894—1977) / Сост., вступ.ст. В. Янцена; Коммент. В. Янцена и др. — М.: Библиотека-фонд «Русское зарубежье»; Русский путь, 2007. — 848 с.

Див. також

• Вулиця Дмитра Чижевського
• Премія НАН України імені Д. І. Чижевського

Джерела

• Василенко В. С. Дослідження Дмитра Чижевського: культура, епоха, стиль // Вісник НАН України. 2023. № 9. С. 42–61.
• Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
• Ясь О. В. Чижевський Дмитро Іванович Archivované 2016-04-29 na Wayback Machine // Šablóna:ЕІУ
• Šablóna:ЕУ
• Олекса Мишанич. «Дмитро Чижевський як історик давньої української літератури» у кн. Дм. Чижевський. «Літературний український барок». — Харків, вид-во «Акта». 2003.
• Феденко П. Дмитро Чижевський, 4 квітня 1894—18 квітня 1977 (спомини про життя і наукову діяльність) / «Український історик», 1978, № 01-03, 4 Archivované 2013-03-17 na Wayback Machine
• Барабаш Ю. Гоголіана Дмитра Чижевського // Дивослово. — 2002. — № 10. — С.2-6.
• Валявко І. До біографії двох мислителів: Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов // Славістика /за ред. Є. Пшеничного, Р. Мниха, В. Янцена. — Т. ІІ. — Дрогобич: Коло, 2011. — С. 227—266.
• Валявко І. Інтелектуальна біографія Дмитра Чижевського: Спроба наукової ретроспективи // Чижевський Д. І. Філософські твори: У 4 т. — К.: Смолоскип, 2005. — Т. 1.- С. Х-ХХХ.
• Валявко І. Чижевський — фундатор поняття «філософія серця» // Слово і Час. — 1998. — № 8. -С. 83-89.
• Вільчинський Ю. Історик філософії слов'янства // Слово і Час.- 1994. — № 4-5. — С. 32-40.
• Дмитро Чижевський і світова славістика: Матеріали наукового семінару // Славістика. — Дрогобич: Коло, 2003. — Т. 1. — С. 339—351.
• Кравців Б. 80-річчя проф. Д. Чижевського // Сучасність. −1974. — № 4. — С. 35-41.
• Куценко Л. Alexandria scyinarum у житті Нестора славістів (Родина Чижевських і Кіровоградщина) СіЧ. — 1994. -№ 4-5. — С. 120—126.
• Лісовий В. Д. І. Чижевський: онтологія, гносеологія, філософія культури // Філософська і соціологічна думка. — 1994. — № 5-6.
• Надъярных Н. Дмитрий Чижевский. Единство смысла. — М.: Наука, 2005. — 366 с.
• Наєнко М. Порівняльна славістика в інтерпретації Дмитра Чижевського // Чижевський Д. Порівняльна історія слов'янських літератур. — К.: Академія, 2005. -С. 7-24.
• Ткачук М. Дмитро Чижевський і традиція українського «серцезнавства» // Філософська думка. −2008. — № 2. — С.51-60.
• Янцен В. Про деякі проблеми і парадокси чижевськознавства //Славістика / за ред. Є. Пшеничного, Р. Мниха, В. Янцена. — Т. ІІ. -Дрогобич: Коло, 2011. — С. 11-19.
• Янцен В. Неизвестный Чижевский. Обзор неопубликованных трудов. — СПб.: Изд-во РХГА, 2008.- 162 с.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
• Roman Mnich, «Рецептивная эстетика» Дмитрия Чижевского. Wydawnictwo Instytutu Kultury Regionalnej i Badań Literackich im. Franciszka Karpińskiego, Siedlce 2021, 588 с., ISBN 978-83-64884-70-2
• [1]Archivované 2017-06-23 na Wayback Machine Суділовська М. Науково-педагогічна діяльність Дмитра Чижевського періоду еміграції (1924—1977 рр.) (2017)

Джерела та література

• Commons ponúka multimediálne súbory na tému Bazinga.ml/pieskovisko7
  Commons

• Андрій Портнов. Історії істориків. Дмитро Чижевський Archivované 2021-04-11 na Wayback Machine
• Марко Роберт Стех. Очима культури. — № 61. Дмитро Чижевський Archivované 2018-04-09 na Wayback Machine
• Ясь О. В. Вступна стаття до розвідки Д. І. Чижевського «Культурно-історичні епохи» // Український історичний журнал. — 2017. — № 2. — С. 183—191; Чижевський Д. І. Культурно-історичні епохи // Там само. — С. 191—203.
• Чижевський Дмитро Іванович Archivované 2020-10-26 na Wayback Machine Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416с. ISBN 978-966-485-156-2
• Дмитро Чижевський: особистість і творчість (до 125-річчя від дня народження). Бібліографічний покажчик // Обласна універсальна наукова бібліотека імені Д. І. Чижевського
• ФОТОархів родини Чижевських
• Пам'яті Дмитра Чижевського Archivované 2008-09-28 na Wayback Machine

Посилання

• Šablóna:YouTube
• Šablóna:ШевЕ-6
• Дмитро Чижевський: філософ, що любив котів Archivované 2015-04-07 na Wayback Machine. — Тиждень.ua, 20.04.2012
• Дмитро Чижевський на сайті Кіровоградської обласної наукової бібліотеки ім. Д. І. Чижевського Archivované 2013-03-12 na Wayback Machine
• Дмитро Чижевський на сайті «Гордість України» Archivované 2012-04-12 na Wayback Machine
• Славіст із Олександрії.- Щоденна українська газета «День», 25.02.2005 Archivované 2005-08-31 na Wayback Machine
• Спогади-інтерв'ю Ханса-Георга Гадамера в журналі «Логос»
• Український Центр — 100 видатних імен України — Енциклопедії
• Забутий Чижевський — музей, який ніколи не відкриють
• Леонід Куценко ОЛЕКСАНДРІЯ СКИТСЬКА В ЖИТТІ НЕСТОРА СЛАВІСТІВ Archivované 2016-04-04 na Wayback Machine
• Щур М. Дмитро Чижевський: громадянин УНР, дослідник Сковороди, славіст світового рівня Archivované 2021-04-04 na Wayback Machine // «Радіо Свобода», 4 квітня 2021

Šablóna:БібліоінформаціяDmytro Ivanovyč Čyževskyj (; 5. dubna 1894, Oleksandrija, Kirovohradská oblast – 18. dubna 1977, Heidelberg, Německo) byl ukrajinský filosof a literární vědec, působil mj. v Praze; roku 1935 objevil v Halle rukopisy části díla J. A. Komenského.

Byl jedním z nejvýznamnějších slavistů 20. století, dlouholetý „patriarcha“ a poslední polyhistor německé slavistiky.

Život

Narodil se 5. dubna 1894 v rodině důstojníka carské armády. Studoval na univerzitách v Petrohradě (1911–1913) a v Kyjevě (1914–1919). Zúčastnil se revoluce roku 1917, člen Ukrajinské centrální rady UNR. V roce 1921 z politických důvodů vycestoval do Německa, kde studoval filosofii mj. u Jasperse, Heideggera a Husserla v Heidelbergu a Freiburgu. V letech 1924–1932 se podílel na organizování ukrajinských vzdělávacích institucí v Praze. Po roce 1945 byla Ukrajinská svobodná univerzita (založená 1921 ve Vídni) přemístěna z Prahy do Mnichova (kde existuje dodnes). Čyževskyj odjel tamtéž. V létech 1949–1956 byl profesorem na Harvardově univerzitě (USA). Rovněž řídil filosofické oddělení Ukrajinské svobodné akademie v New Yorku. Od roku 1956 do konce života zastával funkci ředitele Institutu slavistiky na Heidelberské univerzitě.

Dílo

Dmytro Čyževskyj působil v celé řádě humanitních odvětví. Kromě filosofie, jazykovědy a literární vědy věnoval se kulturologii, religionistice, kulturní historii. Zabýval se Hegelovým vlivem na slovanskou vědu, studoval reflexi německé filosofie v ruské literatuře. Během svého bádaní o mystice v dílech Skovorody, Gogola a Dostojevského objevil v archivech univerzity v Halle četné rukopisy Jana Amose Komenského. Působil na celé řádě německých univerzit, je zakladatelem slavistických studií v Halle, Marburku a Heidelbergu.

Jako první zavedl koncepci slovanského, zejm. ukrajinského baroka. Svou Historii ukrajinské literatury koncipuje jako dějiny stylů, přičemž zdůrazňuje počáteční spojení s byzantskou kulturní tradici a pozdější souznění se západními literárními vlivy (poč. od 16. století).

Práce D. Čyževského

• «Логіка» (1924)
• «Dostojevskij Studien» (1931),
• «Hegel bei den Slaven» (1934),
• «Štúrova filozofia života» (1941),
• «Geschichte der altrussischen Literatur: Kiever Epoche» (1948 a 1960)
• «Outline of Comparative Slavic Literatures» (1952),
• «On Romanticism in Slavic Literatures» (1957),
• Das heilige Russland" (1959),
• «Russland zwischen Ost und West» (1961),
• «Russische Literaturgeschichte des 19 Jahrhunderts» (1964),
• «Comparative History of Slavic Literatures» (1971);

z ukrajinistiky

• «Філософія на Україні» (1926),
• «Нариси з історії філософії на Україні» (1931),
• «Укр. літ. барок. Нариси», І–III (1941–44),
• «Історія укр. літератури від початків до доби реалізму» (1956),
• «Skovoroda, Dichter, Denker, Mystiker» (1974),
• «A History of Ukrainian Literature» (1975).

Literatúra

• Roman Mnich, „Рецептивная эстетика“ Дмитрия Чижевского. Wydawnictwo Instytutu Kultury Regionalnej i Badań Literackich im. Franciszka Karpińskiego, Siedlce 2021, 588 с., ISBN 978-83-64884-70-2

Serhij Oleksandrovyč Jefremov

Сергі́й Олекса́ндрович Єфре́мов (, Пальчик, Звенигородський повіт, Київська губернія, Російська імперія, тепер Катеринопільського району Черкаської області — , Володимирська в'язниця ГУГБ, Владимир, Російська РФСР, СРСР) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.

Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марко Вовчок, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та інше.

Репресований 1930 року у результаті сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.

Брат літературознавця Петра Єфремова та педагога й громадського діяча Федора Єфремова. Дядько військового діяча Сергія Єфремова.

Життєпис

odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%84%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2_%D1%80%D0%B5%D0%B4.jpg|vľavo|náhľad|320x320bod|Сергій Єфремов, студент Університету св. Володимира, 1897 р. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Serhiy_Yefremov.jpg|vľavo|náhľad|264x264bod|Сергій Єфремов, 1900 Народився Šablóna:ДН року в селі Пальчику Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільський район Черкаської області, України) у родині священника Олександра Олексійовича Єфремова та Одарки Дмитрівни (до шлюбу Крамаренко). І батько, і мати походили зі священницьких родин. В 1862-му році Сергіїв батько, 23-х річний Олександр Єфремов одружився з 18-річною сиротою попереднього священика с. Пальчик Дмитра Крамаренка.

Рід Сергія Олександровича Єфремова належав до духовенства. Один з предків Сергія, щоб отримати парафію, мусив первісне прізвище Охріменко перелицювати на російське Єфремов (Охрім — Єфрем).

У 1891–1896 роках Сергій навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира. [[Файл:Гурт_"віківців"_cropped.jpg|odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%93%D1%83%D1%80%D1%82_%22%D0%B2%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%86%D1%96%D0%B2%22_cropped.jpg%7Cnáhľad%7C249x249bod%7CСвітлина гурту «віківців». Сидять (зліва направо): О. Лотоцький, В. Доманицький, С. Єфремов. Стоять: Ф. Матушевський, В. Дурдуківський. Київ, початок 1900-х рр.]] Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної української безпартійної демократичної організації. Наприкінці 1904 року разом із Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та іншими створив Українську радикальну партію, яка в 1905 році за його ініціативою об'єдналася з Українською демократичною партією, отримавши назву Українська демократично-радикальна партія. 1905 року очолив роботу зі створення Української селянської спілки та підготовки Всеукраїнського селянського з'їзду. Наступного року за інціативи С. О. Єфремова та інших була утворена Всеукраїнська учительська спілка (ВУУС) — професійно-політична українська організація вчителів і діячів народної освіти. 1908 року став одним із засновників і активним діячем Товариства українських поступовців. Співпрацював із багатьма українськими періодичними виданнями: «Зоря», «Правда», «Записки НТШ», «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Рада», «Нова Рада», «Україна», «Украинская жизнь» та ін. Друкував у них статті публіцистичного й історико-літературного характеру. У 1895—1918 роках — один із засновників видавництва «Вік».

Був одним з 82-х відомих літераторів і громадських діячів, що підписали опублікований у зв'язку зі «справою Бейліса» (1911) протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», складений Володимиром Короленком (поруч з Михайлом Грушевським, Володимиром Вернадським, О. І. Купріним, З. Н. Гіппіус, Д. C. Мережковським, О. Блоком, Максимом Горьким, Ф. Сологубом, Л. Андрєєвим, Вячеславом Івановим та ін). Загалом, Сергій Єфремов завжди виступав у своїй публіцистиці із рішучим засудженням ксенофобії й антисемітизму, зокрема, з приводу чого був розкритикований деякими відомими українськими діячами — Оленою Пчілкою, М. Міхновським, Д. Донцовим та ін. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%84%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2_%D0%A12.jpg|náhľad|Сергій Єфремов Єфремов засуджує українофобів, критики також відзначають, що він «гостро і справедливо засуджував грубу й неоковирну українофобську, русифікаторську політику російської військової адміністрації на окупованих західноукраїнських землях», що здійснювалась в часи Першої світової війни. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:General_Secretariat_of_Ukraine._%D0%93%D0%B5%D0%BD%D0%B5%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%B5%D0%BA%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B0%D1%82_%D0%A3%D0%9D%D0%A0.jpg|náhľad|200x200bod За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури й політичних свобод у дореволюційний період його неодноразово заарештовувала російська влада. У березні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15 червна 1917 року першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР займав у ньому посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме Сергій Єфремов запропонував і використав назву Українська Народна Республіка, тому вважається «хрещеним батьком» УНР.

З вересня 1917 очолював Українську партію соціалістів-федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 року офіційних посад не обіймав.

Коли Київ узяли червоні війська Юрія Коцюбинського, Єфремов написав йому відкритого листа, який називався «Лист без конверта» (його наведено в роботі Єфремова «Під обухом. Більшовики в Києві»): «Твій батько зараз перевертається в труні!».

Єфремов гостро розкритикував Прихід Павла Скоропадського до влади у квітні 1918 р. Він сприйняв цю подію як узурпацію влади, відхід від здобутків революції, реванш дореволюційної реакції та прихід маріонеткової влади. Було призупинено видавництво «Нової ради» з 30 квітня по 9 червня. В першому червневому випуску Єфремов розкритикував переворот а про гетьмана написав: «Його політика неодмінно має бути чужою для України і, з багатьох поглядів, явно ворожою її інтересам»

Зі встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище й переховуватися. Восени 1919 року на прохання Української академії наук Єфремова було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю, Єфремов проводив велику наукову й науково-організаційну роботу. Будучи віце-президентом (1922—1928) і головою Управи (1924—1928) Української Академії Наук, очолював низку наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та інші. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:%D0%91%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8_%D0%84%D1%84%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8.jpg|náhľad У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української православної церкви. odkaz=https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Yefremov-Serhiy.jpg|náhľad|315x315bod|Сергій Єфремов. Середина 20-х років. Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Єфремов, на думку певних кіл української діаспори (Наталія Павлушкова (сестра Миколи Павлушкова), В. Плющ та ін.), в 1920—1928 роках створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство української державності і Спілку визволення України (СВУ), які послідовно відстоювали ідею української державності. Однак відкриті з розпадом СРСР архівні дані засвідчили, що ці організації були вигадані ДПУ для легітимізації репресій над українською інтелігенцією.

Наприкінці 1928 року, відчуваючи, що влада розправиться з ним, Сергій Єфремов написав у щоденнику: «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне». 21 липня 1929 в Києві Єфремова заарештували й звинуватили в організації та керівництві СВУ. У квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Загинув 10 березня 1939 року (за три місяці до закінчення терміну покарання) у Володимирській в'язниці ГУДБ у російському м. Володимир.

Пленум Верховного суду УРСР 11 серпня 1989 року реабілітував Сергія Єфремова разом з усіма, засудженими у справі СВУ, оскільки в його діях не виявлено складу злочину.

Літературна діяльність

Погляди

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Вже в своїй першій програмній статті «В пошуках нової краси» Єфремов утверджує утилітарність літератури й, відповідно, певну несвободу митця, який мусить виконувати свій громадський обов'язок. Цих ідей він, загалом, дотримувався протягом усього життя.

Критики неодноразово вказували на те, що на світогляд Єфремова надзвичайно сильний вплив мали російські народники: Добролюбов, Писарев та Михайловський, а також — Бєлінський.

На думку Богдана Рубчака, література для Єфремова — «центральна суспільна інституція», а її завдання — «висловлювати критичну настанову до явищ життя, які завжди у Єфремова звужуються до явищ суспільства».

Був противником модернізму. Також негативно відгукувався про натуралізм та міфологізм у літературі. Надавав формі літературного твору другорядного значення, оскільки. за словами Г. Грабовича література для нього існувала з певною метою, а не сама по собі, а тому «естетичне розуміння літератури, „постулат краси“, Єфремову ніяк не промовляє», натомість шукаючи у ньому соціальної студії.

Для його праць властивий біографічний та соціологічні методи, а у його світогляді позитивізм поєднувався з елементами геґельянства. На думку Богдана Рубчака, це поєднання «романтичного визчення душі народу з позитивістсько-детерміністським твердженням про безпосередню залежність письменника від свого оточення». Близький до концепції «критичного реалізму», Єфремов шукав у творах "здорової та оптимістичної ідеології демократичного гуманізму, що вимагає описувати життя не таким, яким воно є, а таким, яким воно має бути. На його думку, реалізм — органічний, природний напрям для української літератури, «єдиний можливий засіб демократичного світогляду»..

На думку Григорія Грабовича, є підстави розглядати літературну концепцію Єфремова як своєрідну предтечу соцреалізму.

Доробок

Єфремов — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:

• «Марко Вовчок» (1907),
• «Тарас Шевченко» (1914),
• «Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),
• «Михайло Коцюбинський» (1922),
• «Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
• «Панас Мирний» (1928) та ін.

Одним з найвизначніших досягнень С. Єфремова стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Г. Шевченка (1927—1928) — томів III і IV із запланованого зібрання творів Кобзаря, так і не завершеного внаслідок репресій. Історико-літературні погляди Єфремова найповніше представлені в його фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911)[2].

Крім того, серед найважливіших статтей Єфремова:

• В пошуках нової краси (1903)
• На переломі (1910)
• Поезія всепрощення (1912)
• Без синтезу (1912; 1923)
• Страчене життя (1925)
• Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві (1927)

a

Рецепція доробку

Літературно-критична діяльність Сергія Єфремова отримувала дуже різні оцінки. Вже його перша велика публікація «В пошуках нової краси» спричинила скандал. Молодий критик, відстоюючи свої погляди, фактично «нападав» на письменників та письменниць (зокрема — на Ольгу Кобилянську). Протягом своєї подальшої діяльності він, намагаючись «настановляти» письменників у їх роботі, нерідко вдавався до маніпулятивних тверджень (зокрема, в статтях про Володимира Винниченка).

Микола Євшан подав вкрай негативний портрет Єфремова у статті «Лицар темної ночи». Натомість Микола Зеров, попри засадничу незгоду з Єфремовим, визнавав важливість його внеску в розбудову літературного процесу. Так само і Михайло Рудницький, попри означений дилетантизм Єфремова, з часової віддалі визнає, що багато зауважень Єфремова супроти ранніх творів українського модернізму мали під собою підстави.

На думку Юрія Шевельова, саме від «Історії українського письменства» ростуть народницькі кліше щодо української літератури, про те, що всі письменники любили народ і співчували його стражданням.

Чи не найповнішу рецепцію доробку Єфремова запропонував Богдан Рубчак. На його думку, так чи інакше Єфремов — попри всю неоднозначність своїх літературних поглядів — залишив обширну спадщину, яку не можливо оминути.

Літературні псевдоніми, криптоніми

Часто підписував свої публіцистичні статті різними псевдонімами та криптонімами, особливо у пресі на початку ХХ ст. Серед них: Ромул, С. Є., Spectator, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк та ін.

Пам'ять

За часів незалежності в Україні видано лише п'ять книжок Сергія Єфремова, а київські адреси вченого ніяк не позначені на сучасній карті столиці.

Барельєф Єфремова міститься у вестибюлі Педагогічного музею (у колективній композиції, присвяченій діячам УНР) та персональна меморіальна дошка на жовтому корпусі Національного університету імені Шевченка (скульптор Р. М. Русин, архітектор О. К. Стукалов).

В місті Хмельницькому навчально-виховне об'єднання № 5 назване іменем Сергія Єфремова.

В рідному селі Пальчику вченому встановлений пам'ятник.

В багатьох населених пунктах України, в тому числі, у столиці, існують вулиці, названі на честь Сергія Єфремова.

Кабінетом Міністрів України 28 лютого 2018 р. засновано в числі академічних стипендій імені державних діячів першого українського уряду для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності, які здобувають вищу освіту за освітнім рівнем магістра стипендію імені Сергія Єфремова (Українська мова і література).

Тексти

• Книги С.Єфремова в Інтернет-архіві (Iefremov, Serhi, 1876—1939)
• Єфремов С. Історія українського письменства.
• Єфремов С. Щоденники. 1923—1929. Archivované 2014-01-12 na Wayback Machine — Šablóna:К., 1997. — Šablóna:S
• Єфремов С. Дорогою синтезу: огляд історіографії українського письменства.
• Єфремов С. Іван Нечуй-Левицький.
• Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 1798—1916 рр. Archivované 2018-06-08 na Wayback Machine
• Єфремов С. Национальне питанє в Норвеґії. Archivované 2020-01-22 na Wayback Machine
• Єфремов С. О. Шевченкознавчі студії / передм. Е. С. Соловей, упоряд. О. В. Меленчук. — Šablóna:К.: Україна, 2008. — 365 с.
• Дорошкевич О. Методологічна концепція в «Історії українського письменства» С. Єфремова / Ол. Дорошкевич. — Б. м. : Друк. ім. Фрунзе, 1931?. — 53 с. Archivované 2020-09-27 na Wayback Machine
• Єфремов С. Іван Левицький Нечуй / акад. С. Єфремов. — Б. м. : Слово, 1924. — 189, 2 с. : портр. Archivované 2020-08-07 na Wayback Machine
• Ефремов С. Украинская литература / Сергей Ефремовъ ; пер. с болг. Д. Шиштамов. — София: Печатница С. М. Стайковъ, 1919. — 128. — (Украинская библиотека ; № 2). Archivované 2020-09-18 na Wayback Machine
• Єфремов С. Панас Мирний: критич.-біогр. нарис / акад. С. Єфремов. — Київ: Слово, 19–?. — 251 с. Archivované 2020-08-03 na Wayback Machine
• Єфремов С. Новий документ до старих позвів / Сергій Єфремов. — Київ: ВІК, 1912. — 70 с. — (Наші справи ; № 17). Archivované 2020-08-12 na Wayback Machine
• Єфремов С. Коротка історія українського письменства / Сергій Єфремов. — Київ: Вид. т-во «Криниця», 1918. — 215 с. Archivované 2020-09-19 na Wayback Machine
• Єфремов С. Як люде прав собі добувають / С. Єфремов. — Вид. 3-тє. — Київ: Т-во «Криниця», 19–?. — 24 с. Archivované 2020-08-10 na Wayback Machine
• Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. — Вид. 2-ге, без одмін. — Б. м. : Укр. учитель, 1911?. — 466, XIV, 2 с. : іл. Archivované 2020-09-25 na Wayback Machine
• Єфремов С. Історія українського письменства. Т. 1 / Сергій Єфремов. — Вид. 4-те, а одмінами й дод. — Київ ; Ляйпціг: Укр. накладня, 1924. — 445, 3 с. : іл. Archivované 2020-09-28 na Wayback Machine
• Єфремов С. Історія українського письменства. Т. 2 / Сергій Єфремов. — Вид. 4-те з одмінами й дод. — Київ ; Ляйпціг: Укр. накладня, 1919. — 456, 3 с. Archivované 2020-10-01 na Wayback Machine
• Єфремов С. Іван Франко: критич.-біогр. нарис / акад. С. Єфремов. — 2-ге вид. з дод. — Київ: Слово, 1926. — 256 с. Archivované 2019-01-29 na Wayback Machine
• Єфремов С. Тарас Шевченко, життя його та діла / написав Сергій Єфремов ; Т-во «Просвіта» у Київі. — Вид. 3-тє. — Київ: Друк. Т-ва «Час» у Київі, 1917. — 60 с. — (Серія життєписів ; № 25). Archivované 2020-08-10 na Wayback Machine
• Єфремов С. В тісних рямцях: укр. кн. в 1798—1916 рр. / С. Єфремов ; Укр. наук. ін-т книгознавства. — Київ: б. в., 1926. — 29, 1 с. Archivované 2020-09-25 na Wayback Machine
• Єфремов, С. Ідея українського журналу в Шевченка / С. Єфремов // Українська книга. — 1937. — Число 3. — С. 77-78. Archivované 2020-08-10 na Wayback Machine
• Єфремов, Сергій. Іван Тобілевич: біогр.-літ. нарис / Сергій Єфремов: Київ, 1910 (НБУ ім. Ярослава Мудрого). // Драми і комедії, 1910. — Т. 1. — Вид. 2-ге: Київ (НПБУ). Archivované 2020-08-12 na Wayback Machine
• Чехов Ант. Каштанка: оповідання / Ант. Чехов ; пер. С. Єфремова. — 3-тє вид. — Б. м.: Держ. вид-во України, 1929. — 48 с. Archivované 2020-09-22 na Wayback Machine

Література

• Лицар українського національного духу. До 140-річчя від дня народження С.Єфремова (1876—1939) // Дати і події. 2016, друге півріччя: календар знамен. дат Archivované 2017-02-02 na Wayback Machine, № 2 (8) / Нац. парлам. б-ка України. — Київ, 2016. — С. 79–84.
• Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; ред. кол.: Г. В. Боряк, Л. А. Дубровіна (голова), В. І. Попик та ін. ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — Київ, 2017. — C. 155—156 . http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 Archivované 2019-03-27 na Wayback Machine
• Дорошкевич О. Методологічна концепція в «Історії українського письменства» С. Єфремова / Ол. Дорошкевич. — Б. м. : Друк. ім. Фрунзе, 1931?. — 53 с. Archivované 2020-09-27 na Wayback Machine

Посилання

• Сергій Єфремов (документи) Archivované 2021-08-20 na Wayback Machine // Електронний архів Українського визвольного руху
• Зібрання спадщини С. Єфремова у е-бібілотеці ЧТИВО Archivované 2012-05-18 na Wayback Machine
• Єфремов Сергій в Електронній бібліотеці «Культура України» Archivované 2020-08-04 na Wayback Machine
• Єфремов Сергій Олександрович Archivované 2016-08-06 na Wayback Machine // Šablóna:Юридична енциклопедія
• Єфремов Сергій // Šablóna:УМЕ3

• В. Л. Сергій Олександрович Єфремов // Львівські вісті, 30.10.1941 Archivované 2018-02-15 na Wayback Machine
• Сергій Єфремов. Бібліографія праць (за 1895—1918 рр.) Archivované 2014-11-29 na Wayback Machine
• Єфремов Сергій Олександрович // Педагогічне краєзнавство Archivované 2016-10-14 na Wayback Machine
• Болабольченко Анатолій. Шлях на голгофу // Музей совєтської окупації — Меморіал ім. В.Стуса, 14.02.2006
• Черкаська Ганна. Не боявся й не просив // uahistory Archivované 2015-10-06 na Wayback Machine

Petro Kosťantynovyč Volynskyj

Петро́ Костянти́нович Воли́нський (в деяких джерелах Петро́ Кас'я́нович Воли́нський; Šablóna:Н Šablóna:ДН, Олика, Луцький повіт, Волинська губернія — Šablóna:† Šablóna:ДС, Київ) — український педагог, учений-україніст, доктор філологічних наук, професор, дослідник історії української літератури. Батько літературознавця Костя Волинського.

Життєпис

Петро Костянтинович Волинський народився 13 лютого 1893 року в с. Олиці Луцького повіту Волинської губернії (нині — смт. Ківерцівського району Волинської області). Закінчив Острозьку гімназію (1912) й Ніжинський історико-філологічний інститут (1916).

У 1917 році розпочав педагогічну діяльність, учителював у середніх школах, із 1926 року викладав українську літературу у вищих навчальних закладах. Протягом 1947–1976 років очолював кафедру української літератури Київського державного педагогічного інституту імені О. М. Горького. Доктор філологічних наук, професор.

За участю П. Волинського та за його редакцією вийшло чимало підручників і хрестоматій з історії української літератури, а також книг із вивчення творчості українських письменників, методики літературного читання тощо. Перу вченого належить понад 200 наукових праць з історії української літератури та літературознавства.

Помер 12 квітня 1982 року в Києві.

Творчий доробок

Петро Волинський досліджував творчість Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка. Він є автором підручників з теорії та історії української літератури:

• Історія української літератури : Література першої половини XIX століття : підручник / П. К. Волинський, Ю. С. Кобилецький, І. І. Пільгук, П. П. Хропко — Київ : «Радянська школа», 1964. — 576 с.
• Волинський П. К. Основи теорії літератури. Вступ до літературознавства [Текст]: навчальний посібник / П. К. Волинський. — 2-е вид. вип. і доп. — К. : Радянська школа, 1967. — 365 с.
• Волинський П. К. Історія української літератури. Давня література [Текст]: навчальний посібник / П. К. Волинський, І. І. Пільгук, Ф. М. Поліщук. — К. : Вища школа, 1969. — 432 с.
• «Іван Котляревський. Життя і творчість»;
• «Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.)» (обидві 1951);
• «Український романтизм у зв'язку з розвитком романтизму в слов'янських літературах» (1963);
• «Основи теорії літератури. Вступ до літературознавства» (1962).

Джерела

• Волинська організація Національної спілки письменників України. Волинь літературна. Випуск 2: Довідкове, літературно-художнє видання. — Луцьк: Видавництво Волинської обласної друкарні, 2005. — 62 с. ISBN 966-361-049-2
• Офіційний сайт Волинської обласної ради. Волинський Петро Костянтинович Archivované 2018-01-13 na Wayback Machine

Література

• Хропко П. П. Волинський Петро Костьович // Šablóna:УЛЕ/1 — С. 347.